Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 20

— Не заперечую, та не створюйте ідола, яким би не був геніальним ваш чоловік. Ніхто, чуєте, ніхто, не в праві перекривати іншому його шлях.

— Добре бути таким упевненим у собі.

— Я ніколи не боюся робити те, що мені хочеться, навіть якщо декому це й не подобається. Я за знаком Зодіаку Лев, бо народився на самісінького Спаса.

— І вам це вдається?

— Люди поважають лише вільних людей і зневажають рабів.

— Маєте рацію, я ніколи про це не думала.

— А коли ви народилися?

— У липні.

— Ви рак. Не закривайтеся у своїй мушлі, розбийте її, вона вам заважає.

— Чим ще ви займаєтеся, крім журналістської роботи?

— Усім на світі: багато читаю, катаюся на лижах, займаюся альпінізмом і граю на гітарі. Недавно я навіть давав сольний концерт в одному клубі.

— Я також колись грала на гітарі, але це було так давно.

— А у вас є гітара?

— Є, та вона дуже стара і зовсім розсохлася.

— Несіть швидше сюди, спробуємо її вилікувати.

Олена винесла зі спіжарки гітару, витираючи її від пилу.

— Так. Поглянемо, що у нас тут не гаразд, — почухав скроню Жан, — справи кепські, але не безнадійні, погано лишень, що деякі струни потріскали.

— У мене десь завалявся здавна комплект німецьких срібних струн, треба лише пошукати.

— Ну то негайно знайдіть! — радісно вигукнув гість.

Жан дістав з кишені металевого ключика і заходився підганяти гриф до деки.

— Знайшла! — радісно влетіла на кухню Олена.

— От і чудово, тепер цей вечір запам’ятається надовго.

Жан виявився майстром справи, за короткий час старенька гітара забриніла новими голосами.

— Ви чудово граєте, де ви вчилися? — зачаровано спитала Олена.

— Ніде, сам.

— А чому ви не співаєте?

— Зі співом у мене гірші справи, я не маю голосу.

— Я не вмію так грати, як ви, знаю лише декілька акордів.

— А ви співаєте?

— Так, — сором’язливо опустила очі Олена.

— Тоді я хочу вас послухати, — наполягав Жан.

— Жартуєте, я вже сто років не співала і не грала.

— А на сто перший почнете, я уважно вас слухаю.

Олена взяла в руки гітару, їй пригадалися старі романси, які полюбляла колись давно виконувати в колі друзів. На диво, цього вечора вона була «в голосі», а це буває не завжди, особливо коли хочеться справити враження.

— Ви мене взяли за душу, — не зводячи очей з Олени, промовив Жан.

— Мені здавалося, що я все забула, виявляється, це не так.

— Навіщо ви так жорстоко поводитеся зі собою? Як можна так себе не любити?

— Мені завжди навіювали мою недолугість і непричетність до мистецтва.

— Це неправда, колись ви так не думали.

— Воно мені стало не потрібним, я ж не маю перед ким виступати.

— У мене є ідея! — захоплено підхопився Жан. — Ви завтра співатимете перед гостями в ресторані.

— Що ви, навіщо їм мій спів?

— Навіть і не думайте, ліпше виберіть репертуар, а ми зараз разом потренуємося.

Олена запропонувала кілька мелодій. Жан уважно прослухав кожну.

— Як на мене, я б вибрав перші дві й останню, а ви як уважаєте?

— Маєте рацію, вони і мені більше до вподоби.

— Так, вибір зроблено, тепер час іти спати, завтра продовжимо нашу розмову, — підсумував Жан.

Олена навшпиньки зайшла у спальню, тихо роздяглася і лягла. Її переповнювали незрозумілі почуття. Цей день, без сумніву, був знаменним. Що він приніс нового? Бажання жити і творити шедевр, а може, ще щось? Вона наче стояла перед зачиненими дверима, які ось-ось розкриються, а там, за ними, чекає щось прекрасне і бажане.