Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 163
Ева Гата
— Правда?! Дивно! А як же ж я цього не знав?
— Про неї вже досить давно говорили.
— Треба ж. І я от уже віддавна хотів би пізнати його ближче. Колись у Берліні мене дуже зворушив його «Острів мертвих».
Раптом зі свого кабінету вийшов пан Грох:
— О, шановні колеги, добре, що ви тут. Мені щойно зателефонували і нагадали, що завтра відбудеться літературний вечір у приміщенні лекторію, прохання до всіх прийти. А вас, пане Крук, — звернувся до мене, — уклінно просив би особисто прийти і прочитати щось на ваш вибір, звичайно, якщо не маєте інших планів.
— Спробую, — стримано погодився.
Що значить «спробую»? Та я був на сьомому небі від щастя. Мені вже так довго бракувало сцени і овацій! Невже доля змилосердилася і підкинула ще один дарунок? Дарма, що у лекторії! Це краще ніж нічого. Треба поспішати додому і належно підготуватися. Я марив колишньою славою. Невже мені вдасться ще раз створити особливу атмосферу і побачити сльози на очах слухачів? А вони неодмінно будуть! Мої останні вірші про самотність ще ніхто не чув. Ось і настала їхня зіркова година. Усю ніч мені снився мій виступ. Завтра буде знаменний день, і ріка життя поверне своє русло.
Загалом я не помилився, однак усе пішло за цілком іншим сценарієм, ніж собі уявляв. Була сцена, були глядачі і був поет. Бурхливі овації. І раптом жорстока несподіванка! Ніж у саме серце. Після мене на сцену вискочила поетка-секретарка Геля. І було би ще півбіди, якби вона читала лише свою нікчемну лірику. Це ще можна було б стерпіти. Але ця дурепа взялася читати ще й пародії. І на кого? На мене. Судячи зі всього хтось напоумив, та й допоміг. Власних мізків у неї на таке б не вистачило.
Треба ж бути таким старим дурнем і розкрити душу пройдисвітці, та ще й подарувати рукопис. Гаразд, нехай Геля й мала на мене зуба за критику, але ж інші! Не розумію, чому її дурість так усіх розсмішила. Так, реготали, гиготіли з моїх віршів, моїх бідних дітей, народжених у таких муках. Перетворили мистецтво на полову.
Усіх тих нісенітниць навіть тобі не пригадаю, бо самі собою цілком безталанні. Хіба що запам’яталися декілька рядків, які своєю болючістю припечатували мою недолугу щирість і відвертість. Щось на зразок:
Як тобі? Світ перевернувся з ніг на голову. Чи кому потрібні таланти і мистецтво? Чи хто здатен їх вирізнити із повсякденного непотрібу, не те що вже поважати чи любити? І як пережити цілковите беззаконня під гаслами свободи? Адже тепер і керувати взялися нездари і невігласи, які до того ж, що найгірше, відверто хизуються своєю безграмотністю. Або ж просто через свою вузьколобість її не помічають, гадаючи, що сидіти в кріслі керівників — це вже сама собою ознака зверхності і переваги.
Зал заходився сміхом, якого давно не чули ті стіни. Любове моя, людське терпіння має межі. Моя душа роздиралася на клапті. Я міг багато через що переступити, вдавати, що так має бути, і навіть пробачити, та приниження моєї творчості, власне, топтання брудним взуттям чистоти душі мені було понад силу. Знову заболіло серце, і в тому болю зародилося бажання померти на очах у всіх. Хай би знали падлюки, як знищили поета.
