Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 162

Ева Гата

— Правда? Тоді із задоволенням послухаю.

— Судіть самі.

Я витяг із кишені складені аркуші, вдягнув окуляри і почав читати свої останні, сповнені болю, вірші. Досі не існувало жінки, яка б не розтопилася від моєї поезії.

Геля уважно слухала.

— Дарую, — вручив я Гелі аркуші, — учіться.

— Дякую, — пробігла очима по рядках, — А чому ви не ставите розділових знаків?

У голосі чулася іронія.

— Поетові дозволено, — пояснив.

— Цікавий підхід, — підсміхнулася.

Дурень, як би знаття, перед ким розсипав бісер! Брудні свині! Мої безглузді вихваляння породили такі отруйні плоди, що страшно й згадати.

За тиждень мене запросив Ярослав Грох до свого кабінету. Він начебто хотів зі мною порадитися, але я здогадувався, що у цій розмові криється якась небезпека.

— У нас передбачаються неприємності, попереду неминучі скорочення.

— І кого ж будуть обрізати? — саркастично запитав я.

— Важке питання, вас нам вдасться відвоювати, але з іншими колегами справи погані. Доведеться усіх пенсіонерів попередити.

— Наступного року я також вхожу у пенсійний вік.

— Та ж кажу, що рік можете не хвилюватися, я вас захищу.

— Не потребую чийогось захисту, я й сам за себе постою.

— Якби ж то так все було просто. Не та тепер ситуація, важко самому боротися, — фальшиво зітхнув начальник.

— Побачимо, — різко відповів.

Ярослав мовчав, він хотів ще щось сказати, та не наважувався.

— То ви для цього мене запросили? — не стримався я.

— Навіщо ви так, пане Крук? — спробував виправдатися.

Яка дволикість! Під виглядом намагання мене заспокоїти насправді робив навпаки. Мабуть, хотів налякати мене, щоб я боявся втратити останній притулок із голосною назвою «заступник». Це був відвертий натяк на те, щоб я вже заздалегідь готувався до «заслуженого відпочинку». Від цієї розмови мене закололо під серцем.

Я вийшов із кабінету начальника у передпокій і важко сперся до якогось стола.

— Вам погано? — раптом почув голос одного колеги.

— Та щось серце схопило, зараз мине, — не зміг приховати пригніченості.

— Підіть до лікаря, із серцем небезпечно жартувати! Щоб не сталося чогось гіршого.

— Ви маєте на увазі інфаркт? — озирнувся я на нього.

— Нащо вже аж так? Просто не завадить перевіритися, — ухилився від відповіді колега.

— Може й так. Мені справді не можна хворіти. Я тут сам. Доглядати нема кому. Краще вже швидко померти, — спробував наприкінці кволо всміхнутися.

— Ну ж бо. Не жартуйте зі смертю, вона сама знає, коли приходити. Ще покарає, як почує, — теж злегка всміхнувся він.

— Покарає? Смерть? Це ж як? — здивувався я, — Так чи інакше нікуди від неї не подінешся.

— Отож бо. Добре, коли вона приходить і швидко забирає, а якщо ні? Скільки немічних людей кличуть її, а вона не йде. Така ось кара.

— Так, справді страшно, — мене його слова дуже вразили.

— Не переймайтеся, наперед нема чого хвилюватися. Завтра підіть до лікаря. Візьміть лікарняний. Відпочиньте… І ще обов’язково відвідайте виставку.

— Яку?

— У галереї мистецтв від завтра — Арнольд Бйоклін.