Читать «Сестри-вампірки 3» онлайн - страница 32
Надя Фендріх
«Верхи Бібі і Тіна, з ними Амадеус і Сабрина. Летять, мов на крилах, прудкі скакуни. Друзі чаклуни. Добрі чаклуни. Гей-гей-гей!»
Лудо готовий був віддати будь-що, тільки б трапилось якесь диво і на Ліндевег, 23, ходовим вітром принесло дідуся. Він би миттю зняв чари з цих дорослих дітей. Чих-пих – і чаклунства наче й не було! Але дива не сталося. Алі бін Шик був далеко, а Лудо чаклувати не вмів.
Нарешті знесилені Цепеші-батьки впали у двомісну труну Міхая, і їх миттю здолав міцний сон.
Лудо схилився над труною, щоб перевірити, чи сплять вони насправді, і випадково збудив Міхая. Хлопчик мало не заплакав. «Ну, будь ласка, засни!» – подумки благав він. Міхай весело пирснув, гучно відригнув і знову вирубився.
Не тямлячи себе від утоми, Лудо поплентався до вітальні. Тут своїх батьків поки виховаєш – посивієш… А панькатися з чужими предками – ото вже ні, вибачте, він на таке не зголошувався.
Гелена спала, згорнувшись клубком у кріслі. Якоб вмостився на канапі.
– Гей, Якобе, прокидайся! – голосно сказав Лудо.
– Що? Що таке? – стрепенувся Якоб.
– Тепер твоя черга наглядати за Цепешами. Вони щойно поснули, та чи надовго – не знаю. Тож тобі пощастило. Бо коли вони не сплять – вони гасають по всьому будинку і перевертають все догори дриґом. Знав би ти, який зараз безлад у підвалі.
– А що вони там наробили? – поцікавився Якоб.
– І не питай, – буркнув Лудо.
– Розумію…
Якоб зі співчуттям подивився на товариша і підвівся з канапи.
Лудо позіхнув і загорнувся в ковдру.
– О, мало не забув! – згадав він, ледь не заснувши. – Тут ще вчителька фізкультури телефонувала. Казала, що зайде до нас після обіду.
– О Боже, цього ще бракувало! – схопився за голову Якоб. Він хотів ще щось спитати у Лудо, але той уже спав мертвецьким сном.
«Цікаво, – подумав Якоб, – чи не бачить він уві сні Чорний замок, що стоїть десь у дрімучих трансільванських лісах?»
Небезпечний кордон
Після вранішніх пригод Сільванія задрімала. А коли прокинулася – побачила, що краєвид за вікном змінився – став якийсь похмурий і тривожний. Сільванія мимоволі посміхнулася. Вона і не підозрювала, що так зрадіє поверненню на батьківщину.
Вдалині вже було видно трансільванський кордон. Подолавши надто вибоїсту ділянку дороги, автобус несподівано зупинився. Сільванія і гер ван Комбаст здивовано перезирнулися між собою.
– Трансільванія. Сутінкове Запечер’я. Батьківщина вампірів, – замогильним голосом оголосив водій автобуса і перехрестився.
Слідом за ним перехрестилися і пасажири. Сільванія і гер ван Комбаст підійшли до водія.
– Чому ви зупинили автобус? – запитав мисливець за вампірами.
– Щоб ви виходити, – спокійно відповів водій.
– Що ви собі дозволяєте?! – обурився мисливець за вампірами. – Ви ж не можете так просто взяти і кинути нас на дорозі. У нас, між іншим, квитки…
Водій похитав головою.
– Ні, ні на як випадок, і не просити. Ви виходити тут і самі ходити далі. Швидко. Я далі – ні. Це є небезпека. Багато небезпеки.
Мисливець за вампірами почав несамовито порпатися в рюкзаку.
– Прокляття, куди я подів наші квитки?!
Сільванія тицьнула його в бік і кивнула на попутників, котрі невдоволено спостерігали за суперечкою. Не варто було ускладнювати ситуацію.