Читать «Сестри-вампірки 2» онлайн - страница 46
Надя Фендріх
– Так нечесно, Ксанторе, – заскиглив Флоксо. – Завсіди ти до мене чіпляєшся. Це найкраще, що я зміг знайти. Я ж не винен, що тут немає ні лісу, ні гущавини. Бажання мають збігатися з можливостями! Я теж далеко не завжди отримую те, чого хочеться. Скажи спасибі, що я зміг хоча б дістати магічне полотно. Або ти хочеш все знову споганити?
– Porrokolerox! Цього разу я нічого не споганю, – замотав сивою головою Ксантор, сплюнувши на землю.
Поки Гелена розгублено спостерігала за їхньою сваркою, Дака шукала очима Мурдо. Але його ніде не було.
На душі в Даки стало неспокійно.
– А де ж Мурдо? Я хочу його побачити! Негайно! Якщо його немає, то і нам тут робити нічого!
Почувши ці слова, Ксантор грубо схопив Даку за лікоть.
– Ото вже ні, мила панянко, ви залишитеся тут, – прогарчав він.
Ельвіра і Ксантор
Цього вечора Ельвіра просиділа на терасі довше, ніж зазвичай. Різні думки роїлися у неї в голові. За дочок вона не турбувалася: вони вже вміють постояти за себе. Але так було не завжди. Та і їй самій часом нелегко було перебувати поруч із вампіром. І тут Ельвіра з тремтінням згадала історію з Ксантором.
Відбувалося це чотирнадцять років тому. Якось темної трансільванської ночі Ксантор і його охоронець Флоксо заманили Ельвіру в гущавину лісу. Її ніжну шкіру дряпав терен, десь далеко шумів водоспад. Ксантор намертво схопив Ельвіру за лікоть, поки товстун Флоксо загортав її в якесь полотно, що переливалося різними барвами.
Ельвіра намагалася вирватися і втекти, але всі її зусилля виявилися марними.
– Стій на місці й не зли мене! – гаркнув Ксантор.
– Однаково в тебе нічого не вийде! – погрожувала Ельвіра. – Міхай не залишить мене! От дістанеш від нього.
Вона пручалася як могла, але Флоксо міцно тримав її.
– Замовкни! Porrokolerox! Посвята у вампірську прислугу – це виключно урочистий обряд. Всього-на-всього один малесенький укусик – і ти будеш служити мені тисячу років…
Ксантор хижо витріщався на Ельвіру, жадібно вдихаючи запах її волосся.
– Нікому я служити не буду! – вигукнула Ельвіра.
Не звертаючи уваги на її крики, Ксантор затягнув тужливу пісню:
– З гір, шелестячи, спускається струмок. Boi venti donkor kolossos! Хай завиє вовк і засміється найниціший у світі мерзотник! Хай прийде ніч. Хай настане влада Темряви! Lobir wit mrokbel grozliv! Проміняй свободу на темряву! І служи мені тисячу років!
– Ніколи в житті! – протестувала Ельвіра. Але Ксантор був немов у трансі. Він нічого не бачив і не чув.
– Вовче Темряви, wychodoi pompf! Вовче Темряви, закликаю тебе у свідки!
І дійсно, цієї ж миті в лісі завили вовки. Ксантор відхилив голову Ельвіри назад і приготувався вкусити.
– Ні! Відпусти мене! Рятуйте! Міхаю! Рятуйте! – кричала Ельвіра в паніці.
На щастя, Міхай почув галас коханої жінки і поспішив їй на допомогу з цілою ватагою вампірів. З криком «Krawaleri-i-i!» вони напали на Ксантора і Флоксо.
Всього бою Ельвіра не бачила: вона так злякалася, що знепритомніла. Отямилася вона на руках у Міхая, і він заприсягнувся, що більше ніколи не залишить її і завжди дбатиме про неї.