Читать «Сім смертей Івлін Гардкасл» онлайн - страница 4
Стюарт Тертон
Я шукаю які-небудь ознаки життя, мій погляд блукає по темних вікнах, доки я не помічаю на другому поверсі слабке світло. Воно мало б заспокоїти мене, але я вагаюсь. У мене відчуття, ніби я натрапив на щось спляче, що це непевне світло є серцебиттям великої, небезпечної, нерухомої істоти. Навіщо вбивцеві давати мені цей компас, якщо не для того, щоб завести мене в пащу ще гіршого лиха?
Зробити перший крок мене змушує думка про Анну. Через ті тридцять секунд моєї нерішучості вона втратила життя, і тепер я знову вагаюсь. Ковтаючи свій страх, я стираю з очей дощ, перетинаю газон і здіймаюсь крихкими сходами до парадних дверей. Я гупаю по них із дитячою люттю, вбиваю в деревину свої останні сили. У тому лісі трапилося щось жахливе, і винного досі можна покарати, якщо тільки я зможу розбудити тих, хто тут мешкає.
На жаль, мені це не вдається.
Попри те, що я б'ю по дверях, аж рука заніміла, ніхто не йде відчиняти.
Склавши долоні будиночком на шибках високих вікон, я притуляюсь носом до скла, але грубий шар бруду дозволяє побачити лише жовті плями. Я б'ю долонями по шибках, потім відступаю від будинку, щоб пошукати інший вхід. І лише тоді помічаю іржавий ланцюжок дзвоника, що заплутався в плющі. Виплутавши його, я добряче смикаю й повторюю це знов і знов, доки не бачу за вікнами якийсь рух.
Двері мені відчиняє заспаний чоловік настільки неординарної зовнішності, що секунду або дві ми просто стоїмо й дивимося один на одного, розкривши роти. Він низький і покалічений, зморщений вогнем, який обпалив половину його обличчя. На схожому на вішалку тілі висить завелика піжама, поверх якої до косих плечей причепився бурий халат. Мало схожий на людину, він радше нагадує якийсь попередній вид, що загубився серед вигинів нашої еволюції.
— О, дяка небесам, мені потрібна ваша допомога! — кажу я, опанувавши себе.
Він дивиться на мене, не закриваючи рот.
— У вас є телефон? — знову кажу я. — Треба викликати поліцію.
Нічого.
— Не стій тут, чортяко! — кричу я, трушу його за плечі, а потім проштовхуюся повз нього до вестибюля, оглянувши який, розкриваю від подиву рот. Усе навколо блищить, у мармуровій підлозі в клітинку відбивається кришталева люстра з кількома десятками свічок. На стінах висять дзеркала в рамах, прикрашені поруччя в'ються вгору, до галереї, по сходах тече вузький червоний килим, схожий на кров забитої тварини.
У задній частині приміщення гупають двері, і з глибин будинку з'являються кілька слуг, в руках у них повно рожевих і фіолетових квітів, чиї пахощі майже перебивають запах гарячого воску. Усі розмови обриваються, коли слуги помічають страховисько, що важко дихає у дверях. Одне за одним, вони повертаються до мене, весь вестибюль затамовує подих. Невдовзі єдиним чутним звуком залишається крапання з мене бруду на їхню чудову чисту підлогу.
— Себастьяне?
