Читать «Сім смертей Івлін Гардкасл» онлайн - страница 3
Стюарт Тертон
Ліворуч від мене хрустить гілка.
Я затамовую подих і шалено прислухаюся.
Знову хрустіння; чиїсь ноги крокують по листю та гілках, обходячи мене.
Моя кров охолола, я заціпенів. Я не наважуюсь озирнутися через плече.
Хрускіт гілок наближається, позаду мене чується дихання. Мої ноги слабшають, гілка падає з рук.
Я міг би помолитися, але не пам'ятаю потрібні слова.
Моєї шиї торкається теплий подих. Я відчуваю запах алкоголю та сигарет, душок немитого тіла.
— Схід, — сипить чоловік і кладе в мою кишеню щось важке.
Він відступає, його кроки повертаються до лісу, а я нахиляюся вперед, спираюся лобом на землю, вдихаю запах мокрого листя та гнилі; по моїх щоках течуть сльози.
Моє полегшення принизливе, моє боягузтво — жалюгідне. Я не зміг навіть глянути своєму мучителю в очі. Ну що ж я за чоловік?!
Лише через кілька хвилин мій страх розтанув достатньо, щоб я зміг ворухнутися, і навіть тоді я змушений спертися на найближче дерево, щоб перепочити. У кишені дзеленчить подарунок убивці. Боячись того, що я можу там знайти, я занурюю руку в кишеню й виймаю звідти компас.
— О! — здивовано кажу я.
Скло тріснуте, метал потертий, на зворотній стороні вирізьблені ініціали «С. Б.» Я не розумію, що вони означають, але вказівки вбивці однозначні. Я маю йти за допомогою компаса на схід.
Я винувато кидаю погляд на ліс. Тіло Анни має бути близько, але мене жахає, якою може бути реакція вбивці, якщо я піду туди. Можливо, я саме тому досі живий, що не наблизився. Чи хочу я випробовувати межу його милосердя?
Я надзвичайно довго дивлюся, як тремтить стрілка компаса. Я більше ні в чому не певний, але знаю, що вбивці милосердя не виявляють. Якою б не була його гра, я не можу довіряти його пораді й не маю слухатися її, але якщо не слухатися…
Я знову дивлюсь навколо. Куди не глянь — усюди все однакове; дерева без кінця й небо зі мжичкою.
«Настільки, — вирішую я. — Саме настільки».
Відірвавшись від дерева, я кладу компас на долоню. Він тягнеться до півночі, тож я повертаюся до сходу, проти вітру та холоду, проти самого світу.
Надія мене покинула.
Я — чоловік у чистилищі, який не бачить гріхів, через які сюди потрапив.
2
Вітер виє, дощ посилився і дріботить крізь дерева, відскакуючи від землі майже до колін, коли я йду за вказівками компаса.
Помітивши серед мороку спалах кольору, я бреду до нього й знаходжу прибиту до дерева червону хусточку — я припускаю, що вона залишилася від якоїсь давно забутої дитячої гри. Я шукаю ще одну і знаходжу її в кількох метрах, а потім ще одну, а за нею ще одну. Спотикаючись поміж ними, я рухаюся в напівтемряві, доки не доходжу до краю лісу, де дерева поступаються маєтку навколо великої будівлі епохи короля Георга, червоний цегляний фасад якої геть заріс плющем. Наскільки мені видно, цей будинок покинутий. Довга гравійна доріжка, що вела до парадних дверей, вкрита бур'янами, а прямокутні газони обабіч від неї заболотилися, по краях в'януть квітки.
