Читать «Сім смертей Івлін Гардкасл» онлайн - страница 2

Я незграбно стаю на ноги й дивуюсь тому, який я високий, як далеко я від землі. Похитуючись, я струшую зі штанів мокре листя й уперше помічаю, що на мені вечірній піджак, а сорочка забрьохана землею та червоним вином. Певно, я був на вечірці. У кишенях пусто, верхнього одягу на мені немає, тож навряд чи я забрів далеко. Це дає надію.

Судячи зі світла, зараз ранок, тож я, напевно, вештався тут усю ніч. Ніхто не стане так вдягатися, щоб провести вечір на самоті, а це означає, що хтось уже має знати про моє зникнення. Отже, десь за цими деревами має бути будинок, де б'ють на сполох і організовують пошукові загони? Мої очі обшукують дерева, трохи сподіваючись, що зараз з-за листя з'являться мої друзі, поплескають мене по плечах і з жартами відведуть додому, але ці мрії не спроможні врятувати мене від лісу, мені неможна залишатися тут, сподіваючись на допомогу. Я тремчу. Мені треба йти, хоча б для того, щоб не змерзнути, але я не бачу нічого, крім дерев. Немає жодної ознаки, щоб зрозуміти, куди я йду, назустріч допомозі чи навпаки.

Не знаючи, що робити, я повертаюся до останньої турботи того, ким я був до цього.

— Анно!

Ким би не була ця жінка, саме вона, вочевидь, є причиною того, що я тут, але я не можу згадати, як вона виглядає. Може, це моя дружина або дочка? Жодне з припущень не видається правильним, але є в цьому імені якась сила. Я відчуваю, як воно намагається вести мене кудись.

— Анно! — кричу я, радше з відчаєм, ніж з надією.

— Допоможіть! — кричить у відповідь жінка.

Я обертаюся, шукаючи голос, в голові паморочиться, я бачу, як далеко серед дерев тікає щодуху жінка в чорному платті. Кілька секунд по тому я бачу, як поміж листям мчить її переслідувач.

— А ну стій! — кричу я, але голос у мене слабкий і втомлений; вони його не чують за своїм тупотінням.

Через шок я прикипів до місця, і тих двох уже майже не видно, коли я біжу навздогін, лечу за ними з такою швидкістю, якої не очікував від свого знесиленого тіла. Але марно: хоч як би хутко я не біг, вони завжди трохи попереду.

З моїх брів тече піт, вже й без того важкі ноги стають ще важчими та зрештою підводять мене, я падаю в грязь. Борсаючись у листі, я підводжусь саме вчасно, щоб почути її крик. Різкий від страху, він заповнює собою весь ліс і замовкає після пострілу.

— Анно! — у відчаї кричу я. — Анно!

Відповіді немає, лише відлуння пострілу.

Тридцять секунд. Саме стільки я вагався, коли вперше помітив її, і саме на такій відстані від неї був, коли її було вбито. Тридцять секунд нерішучості, тридцять секунд, щоб втратити когось остаточно.

Біля моїх ніг лежить товста гілка. Я підіймаю її та змахую для проби; її вага та груба текстура кори заспокоюють мене. Проти пістолета вона не допоможе, але краще йти по лісу з нею, ніж з пустими руками. Я досі важко дихаю, досі тремчу після бігу, але почуття вини штовхає мене туди, де кричала Анна. Розуміючи, що видаю забагато шуму, я відхиляю обвисле гілля й шукаю те, що насправді не хочу бачити.