Читать «Сім смертей Івлін Гардкасл» онлайн - страница 5

Гарний блондин у светрі для крикету та лляних штанах біжить сходами вниз, перестрибуючи сходинки. На вигляд йому років п'ятдесят, але вік зробив його радше зім'ятим, ніж зношеним. Тримаючи руки в кишенях, він іде до мене навпростець, розтинаючи мовчазну юрбу слуг, які слухняно поступаються дорогою. Можливо, він їх навіть не помічає, бо його пильний погляд прикутий до мене.

— Друже мій, що, в біса, з тобою сталося? — питає він, стривожено насупивши лоб. — Коли я востаннє бачив…

— Ми мусимо викликати поліцію! — кажу я, хапаючи його за руку. — Анну вбито.

Навколо нас чується приголомшене шепотіння.

Він хмуриться, кидає швидкий погляд на слуг, які потроху посовуються до нас.

— Анну? — напівшепотом питає він.

— Так, Анну, за нею гналися!

— Хто?

— Якась людина в чорному, треба кликати поліцію!

— Авжеж, авжеж, але ходімо спочатку до твоєї кімнати, — заспокоює він мене й тягне до сходів.

Не знаю чому — може, через тепло в будинку або через полегшення від побаченого дружнього обличчя — мені починає паморочитися, я змушений триматися за поруччя, щоб не спотикатися, йдучи сходами вгору.

Нагорі нас зустрічає високий годинник, чий маятник іржавим механізмом перемелює секунди на пил. Вже пізніше, ніж я думав: майже 10:30.

Обабіч від нас коридори, що ведуть до протилежних крил будинку, але коридор до східного крила перекритий оксамитовою завісою, поспіхом прибитою до стелі, а до тканини пришпилена табличка, на якій написано, що за нею відбувається ремонт.

Бажаючи якнайшвидше зняти з себе тягар ранкової травми, я намагаюся знову порушити питання про Анну, але мій добродій змовницьки хитає головою, щоб я замовчав.

— Ці кляті слуги рознесуть твої слова по всій будівлі за півхвилини, — каже він таким низьким голосом, хоч підлогу ним мети. — Поговорімо наодинці.

Він випереджає мене на два кроки, а мені ледь вдається йти прямо, не те що тримати його темп.

— Друже, ти маєш жахливий вигляд, — каже він, побачивши, що я відстаю.

Підтримуючи мене під руку, він веде мене, поклавши долоню другої руки мені на спину. У цьому простому жесті я відчуваю поспіх. Ми йдемо вздовж темного коридору, обабіч якого двері спалень, в яких прибираються покоївки. Стіни, певно, нещодавно пофарбували, бо від випарів у мене сльозяться очі — ще один прояв квапливого ремонту. На підлозі подекуди плями трохи іншої фарби; у спробі приглушити скрипіння мостин постелені килими. Крісла розставлено так, щоб приховати тріщини в стінах, а картини та порцелянові вази намагаються відволікати погляд від карнизів, що обвалюються. Зважаючи на масштаб занепаду, ці спроби маскування видаються марними. Килимами прикрили руїну.

— Ага, ось твоя спальня, так? — каже мій супутник, відчиняючи двері майже в кінці коридору.

Холодне повітря б'є мені в обличчя, трохи освіжаючи, але чоловік відразу йде до вікна й зачиняє його, зупиняючи протяг. Слід за ним я входжу до приємної кімнати, посеред якої стоїть ліжко з балдахіном, шляхетна постава якого лише трохи зіпсована обвислим пологом і пошарпаними завісами, на яких вишивані птахи летять у різні сторони від швів. Впоперек лівої частини кімнати стоїть розсувна ширма, в шпаринах між її панелями видно ванну. Окрім цього, меблів тут небагато; біля вікна стоять лише тумбочка та велика платтяна шафа— обоє потріскані та вицвілі. Чи не єдиний помітний особистий предмет — на тумбочці лежить Біблія з потертою палітуркою та заламаними сторінками.