Читать «Сім смертей Івлін Гардкасл» онлайн - страница 6

Я підходжу до свого добродія, який наразі бореться з тугим вікном, і вид надвір миттєво виганяє з моєї голови думки про все інше. Нас оточує щільний ліс, жодного села або дороги, що могли б розірвати його зелений полог. Без компаса, без виявленої вбивцею доброти, я б ніколи не знайшов цей будинок, але все одно не можу позбутися чуття, що мене заманили в пастку. Бо навіщо йому, вбивши Анну, щадити мене, якщо за цим не стоїть якийсь більший план? Що цьому дияволові потрібно від мене такого, що він не міг відібрати в лісі?

Зачинене вікно грюкає, і мій компаньйон вказує на крісло, що стоїть біля каміна, передає мені накрохмалений рушник з комода та сідає на краю ліжка, закинувши ногу на ногу.

— Почни від самого початку, друже, — каже він.

— Нема на це часу, — кажу я, хапаючись за підлокітник. — Згодом я відповім на всі питання, але спочатку нам треба зателефонувати в поліцію та обшукати ліс! Треба спіймати безумця.

Його очі вивчають мене всього, неначе правду можна відшукати в складках мого брудного одягу.

— Боюсь, ми не можемо нікого викликати, сюди не провели кабель, — каже він, потираючи потилицю. — Але ми можемо обшукати ліс і відправити слугу до села, якщо що-небудь знайдемо. Скільки тобі потрібно часу, щоб перевдягнутися? Треба буде, щоб ти показав, де це трапилося.

— Ну… — я смикаю в руках рушник. — Це буде важко, я заблукав.

— То опиши, — каже він і поправляє на коліні штанину, відкривши цим сіру шкарпетку. — Як виглядав убивця?

— Я не бачив його обличчя, на ньому був цупке чорне пальто.

— А як щодо Анни?

— Вона теж була в чорному, — кажу я й мої щоки починають палати, бо я розумію, що більше нічого не знаю. — Я… я знаю лише, як її звати.

— Вибач, Себастьяне, я припустив, що вона твоя подруга?

— Ні… — я запинаюсь. — Тобто, можливо. Я не можу бути певний.

Опустивши руки поміж колін, мій добродій нахиляється вперед зі спантеличеною посмішкою:

— Здається, я щось пропустив. Як ти можеш знати її ім'я, але не бути певним…

— Дідько, я втратив пам'ять! — перебиваю його я, і це визнання гепається між нами на підлогу. — Я не можу згадати навіть власне ім'я, не те що друзів.

У його очах зростає скепсис. Важко його винити за це; мені й самому це здається безглуздям.

— Моя пам'ять не має жодного відношення до того, що я побачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки довіри до мене. — Я бачив, як хтось гнався за жінкою, вона кричала й замовкнула після пострілу. Треба обшукати ліс!

— Зрозуміло, — каже він, струшуючи зі штанів якусь порошинку. Його наступні слова обережно обрані й ще більш обережно промовлені: — А чи є ймовірність, що ті двоє, яких ти побачив — коханці? Може, вони бавилися в лісі? А той звук міг бути тріснутою гілкою, або пострілом стартового пістолета?