Читать «Розповіді про композиторів» онлайн - страница 5

З сумом Мілій пригадує всі зустрічі з цією чудовою людиною, музикантом-чарівником, — його влучні музичні спостереження, блискуче знання музичної літератури, напрочуд глибоке проникнення в музику. Ця зустріч Балакірєва і Глінки, справді, була останньою. Незадовго до смерті старшого друга, у лютому 1857 року, Мілій закінчив «Увертюру на тему іспанського маршу», а на 8 березня 1857 року вже було призначено концерт, присвячений пам’яті Глінки.

Холодного весняного вечора Балакірєв поспішав до залу Дворянського зібрання на ще одну зустріч із музикою Глінки. У залі зібралося багато людей. Тут були всі петербурзькі музиканти, любителі музики, співаки-аматори, друзі композитора, всі щирі шанувальники його творчості. Рівно о восьмій годині диригент Карл

Шуберт підняв паличку — і зал наповнився звуками стрімких гамоподібних пасажів увертюри до «Руслана і Людмили». Балакірєв захоплено слухав і увертюру, і інтродукцію, і «Лезгинку», і «Марш Чорпомора». Його вражали урочиста монументальність весільних хорів, таємнича владність чарівного маршу і яскравість східного колориту в «Лезгинці».

— Це ж неймовірно, — шепотів Балакірєв своєму другові Цезарю Кюї, що сидів поруч, — якими простими засобами Глінка відтворює східний колорит. І як майстерно! А ви зпаєте, Цезарю, мене дуже вабить Схід…

— Так, Мілію, розумію. Це ж бо один із заповітів Глінки — любов до музики інших народів.

Якась особлива сердечність панувала в залі. На естраді, де розмістився оркестр, стояв бюст Глінки, прикрашений вінком. Балакірєв дивився на цю скульптуру — і йому здавалося, що погляд великого музиканта спрямований на нього. Мілій неначе читав у цьому погляді: «Не залишай справи, початої мною. Ти повинен боротися далі, повинен нести вперед прапор російської музики!»

Якусь мить Мілій був увесь в полоні видіння. Потім квапливо озирнувся, чи не помітив, бува, цього Цезар. Але Кюї слухав музику, — на сцені учень Глінки Семен Гулак-Артемовський повнозвучним красивим баритоном співав арію Руслана…

Тоді ж, взимку 1857 року, відбулася ще одна знаменна для Балакірєва зустріч. Через кілька днів після виконання в університеті «Увертюри на тему іспанського маршу» Мілій Олексійович пішов на музичний вечір до Олександра Сергійовича Даргомижського. Коли Балакірєв з’явився у вітальні, всі гості вже зібралися. Точилася жвава розмова про музичні новини. Серед вдалих творів назвали і його «Увертюру». Хтось із присутніх згадав незабутній вечір у Глінки, коли він «подарував» Балакірєву іспанську тему. Справді, Балакірєва вважали продовжувачем творчих принципів Глінки.

Увагу Мілія Олексійовича привернув незнайомий молоденький офіцер Преображенського полку — років сімнадцяти-вісімнадцяти. Тільки-но Балакірєв хотів спитати, хто це, як до нього підійшов Кюї і представив гостя: Модест Мусоргський.

Великі голубі очі дивилися не по літах серйозно та уважно. Це якось контрастувало з підкреслено вишуканим і дещо легковажним зовнішнім виглядом. Розговорилися… Юнак був ще мало обізнаний з російською музикою, не знав ні опер Глінки, ні «Русалки» Даргомижського. Але захоплювався моцартівським «Дон-Жуаном», що свідчило про гарний музичний смак. Мусоргський чудово грав на фортепіано, хоча його легке кокетство під час виконання трохи дратувало Балакірєва.