Читать «Розповіді про композиторів» онлайн - страница 39

Аїда лишається сама. В її душі відбувається страшна боротьба. Цар Амонасро, вождь ефіопів, — її батько. Бажати перемоги Радамесові — це бажати смерті своєму батькові. Побажати перемоги рідному народові — це приректи на поразку, ганьбу, а можливо, й смерть коханого. Монолог Аїди, в якому розкриваються ці суперечливі почуття, становить одну з найкращих сцен опери. Мова героїні — то схвильовано-пристрасна, то ніжно-поетична, то сповнена відчаю — передається виразною вокальною декламацією. І в оркестрі, і у вокальній партії Аїди часто з’являється тема кохання.

Та ось настав урочиста церемонія вручення Радамесові священного прапора. Молитва великої жриці, священні танці, енергійний речитатив-молитва верховного жерця переростають у піднесену, патетичну музику, яку викопує весь величезний хор у супроводі оркестру.

…Радісне чекання героя панує в покоях Амнеріс. Рабині оспівують відважного переможця. Пристрасні закличні фрази Амнеріс, якими завершуються строфи урочистої пісні, сповнені палкої жаги кохання.

Зажурена Аїда приходить в покої своєї господині. Амнеріс хоче вивідати, чи справді Аїда і Радамес кохають одне одного. Удаючи із себе щиру подругу, люблячу сестру Аїди, Амнеріс розповідає про загибель Радамеса, а потім, неначе переводячи свої слова на жарт, вигукує: «Він живий!..» Безпосередні переживання Аїди — то трагічні, то радісні — не лишають у Амнеріс сумнівів, та Аїда й не збирається приховувати щось від своєї господині й суперниці. Амнеріс люто ненавидить безправну рабиню — щасливу обраницю Радамеса. Забувши у розпачі про своє нинішнє становище, Аїда хоче протиставити себе Амнеріс: «І я… дочка…», та, схаменувшись, падає на коліна. Про одне благає нещасна ефіопка — лишити їй єдину радість у житті — кохання Радамеса.

Знову звучать урочисті фанфари: це зустрічають і вітають переможців. На цьому тріумфуючому, осяйному фоні страждання Аїди набирають особливо драматичного характеру. Рабині нічого не лишається, крім смерті, якої вона й просить у богів…

Уся сцена Аїди і Амнеріс вражає глибоким психологічним змістом. Владолюбну жорстокість, хитрий розрахунок, підступність Амнеріс та безпосередність, душевну доброту, віддану любов і щирість Аїди Верді тонко втілює у виразній вокальній декламації.

…Натовпи людей на площі у Фівах. Величним хором зустрічають вони фараона. Його супроводять почт, жерці, Амнеріс із рабинями, яка гордовито з’являється на площі. Жінки оспівують героя. Урочисто лунають мелодії маршу. Військові колісниці, групи військ ідуть до площі. Захоплено зустрічає народ Радамеса, і Амнеріс одягає на нього лавровий вінок. Фараон обіцяє виконати будь-яке бажання переможця.

Та ось приводять полонених. Серед ефіопів Аїда раптом бачить свого батька і кидається до нього. Але Амонасро, приховуючи, що він цар, просить не видавати його. Він розповідає вигадану історію про загибель царя, щоб відвести од себе підозри. Амонасро благає фараона помилувати полонених. Про це ж саме просять народ Єгипту і Радамес. Фараон, незважаючи на протести жерців, відпускає ефіопів, тільки Аїда та її батько лишаються заложниками в Єгипті. Фараон дає Радамесові найвищу нагороду — руку Амнеріс.