Читать «Розповіді про композиторів» онлайн - страница 15

— Ні, пане Шуберт, але я запросив вас для того, щоб поговорити саме про Франца.

Увесь вигляд батька говорив, що він готовий покірно вислухати все.

— Річ у тім, що такого учня в мене ще не було, — почав Хольцер. — Він наперед знає все, що я йому показую.

На обличчі Шуберта промайнула радісна усмішка.

— Так, так! — вів далі регент. — Ви розумієте, що ніяких уроків я йому не давав. Просто бесідував з ним… — Хольцер замислився й додав, усміхнувшись: — І мовчки захоплювався.

— Усе, що ви сказали, пане Хольцер, надзвичайно приємно. Але хлопчик повинен бути вчителем — така традиція нашої сім’ї. А ви й самі знаєте, що музичні знання у нашій справі не стануть на заваді, навпаки, завжди допоможуть в житті.

— Це я знаю. Але дозвольте вам заперечити — Франц повинен стати музикантом. У нього неабияка обдарованість. Через мої руки пройшло чимало дітей, але такого ще не було і думаю, що й не буде. Такі здібності трапляються дуже рідко.

— Зараз ще важко передбачити, пане Хольцер, у що виллється його обдарованість. Але я не хотів би бачити його музикантом. Хіба це діло? Хіба можна музику робити професією?

— Ваша правда, пане Шуберт, лише в одному: у Відні музикантам, справді, живеться несолодко. Але бувають такі люди, яким це, як то кажуть, на роду написано, і нехтувати цим не можна. Адже у Франца в одному мізинці вміщується вся гармонія! — з піднесенням вигукнув Хольцер.

Він бачив, що чим більше він переконував Шуберта-батька, тим упертішим той ставав. Зрозуміло, важко відмовитися від звичної думки про те, що син буде вчителем. Ну що ж, коли Франц справді прагнутиме стати музикантом, то ніякі батькові заборони не зможуть спинити його. А завдання його, Міхаеля Хольцера, — всіляко допомагати хлопчикові в музичному розвитку, хоча, нема чого приховувати, він не раз помічав, що Францові багато що дається краще й швидше, аніж йому самому.

Слова Хольцера викликали в старого Шуберта деяке роздратування, проте йому було дуже приємно почути про неабиякі здібності сина. Водночас він боявся, що Франц зверне в бік з протоптаної вчительської стежки, до якої він готує усіх своїх синів. Музична обдарованість меншого сина завжди була для нього фактом безперечним. А зараз, після розмови з Хольцером, стала ще очевиднішою. І коли в останніх числах травня 1808 року у «Віденській газеті» з’явилося оголошення про відкриття конвікту, перспектива влаштувати туди сина здалася йому більш ніж привабливою.

Королівський імператорський конвікт був у віданні чернечого ордена. Діти аристократів училися і жили тут окремо від бюргерських синів. Вихованців тримали дуже суворо. Їм не велено було ходити в місто навіть за дозволом учителів. Форма учнів — низенький трикутний капелюх і білий шарф, відкритий темно-коричневий сюртук із золотим еполетом на одному плечі та блискучими гудзиками, жилетка, що опускалася з-під сюртука на живіт, коротенькі панталони і черевики з пряжками — була старомодна й важка. Зате по ній одразу можна було впізнати вихованців конвікту серед інших віденських хлопчиків.