Розплющені доти,Закрили їй вічі;І саваном білимЗапнули обличчя;Хтось мовчки журився,Хтось мусив ридати;Всі вийшли, нарешті,З сумної кімнати.Хитався пломінчикСвічі на підлозіТа кидав на стінкуТінь ліжка в тривозі;А в затінку томуНечітко виднілаОкреслена формаЗакляклого тіла.Зоря зайнялася,І з першим проміннямУ селищі гамірПочувся неспинний.І в тому контрастіСвітання і змроку,Життя й таємниціДіткнуло глибоко:«Мій Боже, які ж тоМерці одинокі!»Із дому на плечахГріб рушив до храму,В каплиці для ньогоВідімкнено браму.І зблідлих останківНіхто не бентежив:Довкіл — жовті свічіТа чорна одежа.Замовкнули дзвониУ тихім смерканні,Стара прочиталаМолитву востаннє;І простір до брамиВона перетнула,І церква лишиласьПорожня й нечула.Гойдалось вагадлоВ годиннику мірно,І свічі іскрилисьУ пітьмі вечірній.Так боязко й сумно,Незрушно й жорстоко,Що миті якоїсьДіткнуло глибоко:«Мій Боже, які ж тоМерці одинокі!»Журливе прощанняНа вишній дзвіниціПослало, гойднувшись,Те серце, що з криці.А друзі та рідніУ чорній жалобіПроходили німоВ останній шанобі.Темноту і вузькістьОстаннього сховуВідкрила оскардаВ кінці для алькова.Поставили грібІ замазали нішу,Затим розійшлисяУ зболеній тиші.Поклавши оскардуНа рам'я, могильникСпівав щось крізь зуби,Віддалений, вільний.Спускалася ніч —Повна тиша і спокій;А в темряві раптомДіткнуло глибоко:«Мій Боже, які ж тоМерці одинокі!»І в ночі зимові,Як холод настане,Коли буревійНахиляє парканиТа б'ється в шибкиНевгамована злива,Я юнку нещаснуЗгадаю журливо.Там дощ випадаєЗі сном нескінченним,Там схов її б'єтьсяІз вітром студеним.Простерта вонаПід сирою стіною,Кістки її, певне,Окриті зимою!……………………………Чи злету до небаДуша — запорука?Чи все є матерія,Гниль і грязюка?Не знаю: та є щосьТаємне, без строку,Що кидає насУ тяжку замороку,Оскільки мерці —І сумні, й одинокі!
