Наче бджоли, зроєні й сердиті,Спогади, що в пам’яті поснули,Раптом виринають нагадати Про часи минулі.Хочу відігнати їх. Даремно!Милості не має ця навала,Кожен прагне боляче діткнути,Кожен ятрить душу гострим жалом.
LXIV
Неначе скупій для скарбу,Знайшов я для болю схов;Гадав: якщо є щось вічне,Це, мабуть, її любов.Даремно я її кличу,А час гукнув з темноти:— Нікчемо, знай, що і вічнихСтраждань не зазнаєш ти!
LXV
Настала ніч, і не знайшов я схову;І спрага!.. Я напився власних сліз;І голод! Я заплющив мокрі очі, Щоб морок смерть приніс!Був у пустелі я! Вчувався гомінЮрби, що мала скрізь якісь діла,Але для мене, сироти й невдахи… Пустеля то була!
LXVI
Звідкіль я йду?.. Всі пошуки дороги — Жахливі та невдячні:Кривавлю ступні на жорстких стежинах Об гостре каменяччя;На шпичаках душі моєї клоччя, Йдучи назад, побачиш, І дійдеш до колиски, Шукаючи терпляче.Куди я йду? Перетинаю темну Зажурену пустелю;Зима в долині з вічними снігами Їх із нудьгою стеле.Там, де стоїть без напису якогось Валун, немовби скеля, Де забуття постійне, Там гріб — моя оселя.
LXVII
Як гарно здріти світанняУ сонця вогненній силіТа полум'яний цілунокЙого на біжучій хвилі!Як гарно в осінній дощикУ синьому надвечір'їВдихати пахощі квітів,Що прикрашають подвір'я!Як гарно спостерігатиЗа білого сніговіюТі спалахи червінькові,Що в комині пломеніють!Як гарно, мов реґент хору,Спокійно спати… з хропінням…І їсти, й товстіти!.. Шкода,Цього вже замало нині!
LXVIII
Не відаю, що наснилосьМені минулої ночі;Щось, мабуть, дуже печальне,Бо зранку зажура точить.Намокла моя подушкаУ тім нічнім неспокої,Й відчув я: душа п’янієВід насолоди гіркої.Сумна річ — той сон, що тягнеРидання; скажу, одначе,Що маю в осмуті радість…Бо знаю, що я ще плачу!
LXIX
З народженням громовицяЙ зі смертю сяє над нами: Таке коротке життя!Любов чи слава нам сниться,Ми женемося за снами, Пробудження — забуття!
LXX
Скільки разів побіля стін церковних, Од моху посивілих,Я слухав, як посеред ночі раптом До утрені дзвонили!Скільки разів у місячному сяйві Тут моя тінь журливаБула із кипарисом, що над муром Підносився, мов диво!А коли церква поринала в морок, За склом її вікниниЯ часто бачив потаємне світло — Гасниці мерехтіння!І хоч пориви вітру в темній вежі По закутках свистіли,У хорі вирізняв один я голос — Ясний, тремтячий, милий.В зимові ночі, коли йшов блукалець Майданом опустілим,Побачивши мене, лякався дуже І поспішав щосили.І зранку не одна казала бабця Упевнено і сміло,Що бачила: душа паламарева Непрощена ходила.Закутки темні паперті й порталу Вивчав я без упину,Відбитки ніг моїх між кропивою Та берегла місцина.Мене сичі лякливо споглядали Вогненними очима,А потім звикли, і неначе другом Ходив я поміж ними.Я чув довкола себе всяких гадів Спокійне шарудіння,І статуї святих мене вітали, Німотні та камінні!