Не спав я; наче був у тому лімбі,Де всі предмети обриси міняли,Не сон — і не буття; містичний простір, А в нім — я, заблукалий.Якісь думки свідомості моєїКружляли ніби в мовчазному колі,Своє вертіння втишували в танці, Зникаючи поволі.Те світло, що крізь очі в душу входить,Приховували вії, мовби крила;Та інше світло — неземної сфери Всередині ясніло.Аж ось мені зачулося зітхання,Схоже на те, з якими звично в церквіПід час заупокійної молитви Відспівували мертвих.Далекий голос, ніжний і журливий,Назвав мене у зверненні до Бога,І запах я відчув свічок погаслих, І ладану, й вологи.……………………………………………………………Настала ніч, і в забутті, мов камінь,Упав я на глибоке узголів’я;Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось Із тих, кого любив я!»
LXXII
ПЕРШИЙ ГОЛОСХвилі — злагода в нуртовинні;Пах фіалок сп’яняє кров;Ніч — тумани сріблясто-сині, День — золотаве проміння; Я дещо краще знайшов: Маю Любов!ДРУГИЙ ГОЛОСГарна аура, хмарка сяйлива,Хвиля, що коло ніг виграє,Острів мрій, де, прагнучи дива, Спочиває душа чутлива, А захоплення моєСлавою є!ТРЕТІЙ ГОЛОСЖаром розпеченим є скарбниця,Погорда — це тінь, що біжить;Золото, слава — омани ниці. Мені лише знадобиться Істина всіх століть:Вільності мить!…………………………………………………Отак рибалки пливли і співали Одвічні пісні свої;З ударом весла здіймалася піна, І ранило сонце її.— Чи сядеш до нас? — загукали; всміхнувшись, Я відповідь дав їм таку:— Часи ті минули; а зараз одежа Вже сохне моя на піску.
