У тріпотливих ризахДвох ангелів крилатихНад брамою зі злотаЗображено на чатах.Сталева огорожаЗакрила вхід, одначеЯ крізь подвійні ґраткиЇї, бліду, побачив.Побачив дивний образ,Ніби сновидну вродуЧи промінь, що зникаєУ сутінках заходу.Виповнювала душуЖага мені гаряча:Чи таїна, чи прірваЗаманювала наче!Та ангели очимаНемов казали строго:— Поріг цієї брамиДоступний лиш для Бога!
LXXV
Чи справді так, що коли сон торкаєТрояндними перстами наші очі,Душа біжить із власної в'язниці, Злітаючи охоче?Чи справді так, що мли нічної гостяЗдіймається у простір таємничийІ що вітрець несе її легенько Із іншими на стрічу?І, вислизнувши із людської форми,Вона земні там розриває пута,Якісь години мешкає у світі, Якого не почути?Сміється й плаче, любить і лютує,І зберігає слід утіхи й горя,Що так подібний у нічному небі До сліду метеора?Не відаю, чи світ видінь примарнихІснує в нас, чи десь на небокраї;Та відаю, що знаю стільки люду Із тих, кого не знаю!
LXXVI
У вівтарі боковому Давньої готської церквиБачив я: крізь вітражі кольоровіПадало світло на схованку смерті. Руки поклавши на груди З книжкою — мармурне диво,Створена хистом великого майстра,Жінка на урні лежала вродлива. Тіло її позабуте Вглиб заховали від світу,Але здавалося: ніжним єдвабомБрижилось ложе з важкого граніту. Усміхом дивним обличчя Сяяв збережений спомин —Так небеса зберігають біжучийСонця, що гасне, вмираючи, промінь. Обіч її узголів’я Сіли два ангели гожі;Палець піднісши до губ застережно,Тишу вони стерегли в огорожі. Мертвою не виглядала; Під ваговитим склепіннямУ напівтемряві ніби заснула,Бачачи в сні якісь райські видіння. Закут осмути; до нього Я підійшов дуже близько,Ніби отой, хто навшпиньки простуєПовз немовля, що дрімає в колисці. Спостерігав я хвилину, Й поблиск її супокою,Ложе камінне, що пропонувалоМісце незайняте попід стіною, Збурили потяг жадучий Спізнати часу глибини,Життя незнане за порогом смерті,Де мчать століття, наче мить єдина……………………………………………… Від боротьби натомившись За існування буремне,Часом пригадую я завидющеЗакуток той потаємний і темний. Я про ту жінку стьмянілу Згадую в тихій шанобі:«Що за любов, мовчазна і смертенна!Що то за сон — непорушний, у гробі!»