Читать «Рибалки» онлайн - страница 135

— Я вже довгенько за ним стежу. Він ходить туди щовечора, — сказав мій брат. — Ходить майже щодня і купається, а тоді сидить під манго, де ми його тоді побачили. Якщо ми вб’ємо його там, — він зробив паузу, ніби йому на думку раптом спало щось суперечливе, — то ніхто про це не дізнається.

— Коли нам треба рушати? — пробурмотів я, киваючи.

— Він приходить туди десь на заході сонця.

Пізніше, коли матір з малими пішли собі, а ми лишилися самі, брат вказав на ліжко й мовив:

— У нас там лежать вудки.

Він витяг із-під ліжка довгі прути. То були довгі колючі палиці із серпастими гаками на кінцях. Їх волосінь було настільки вкорочено, що здавалося, ніби гаки приєднані прямо до палиць, від чого в них стало важко впізнати вудки. Я знав, що це мій брат переробив рибальське знаряддя на зброю. Я закляк від цієї думки.

— Я переніс їх сюди після того, як пройшов за ним учора до річки, — сказав він. — Тепер я готовий.

Він, певно, переладнав зброю тоді, коли зникав з очей і не казав мені, куди. Коли таке траплялося, моя душа раптом сповнювалася страху і заливалася темною річкою похмурих видовищ, котра витікала з уяви. Я несамовито шукав брата по всьому дворі, гарячково міркуючи, де він може бути, і одного разу мені в голову прийшла одна вперта думка і засіла там намертво. У відповідь на неї, я побіг до колодязя і глибоко подихав, перш ніж наважитися підняти ляду, але вона випала в мене з руки й грюкнула назад, ніби опираючись. Шум налякав пташку, що сиділа на мандариновому дереві, і вона з гучним криком полетіла геть. Я почекав, поки розвіється пил, що здійнявся з потрісканого бетону, коли ляда з силою гупнула донизу. Тоді знову підняв ляду на криниці й зазирнув усередину. Усе, що я побачив, було сонце, що світило з-позад мене на поверхню води, показуючи дрібний пісочок на дні та пластмасове відерце, що наполовину загрузло у глину. Я дивився уважно, затуляючи очі від сонця, поки не переконався, що брата там немає. Тоді я прикрив криницю, важко дихаючи, бо засмутився через свою похмуру уяву.

Вигляд зброї переконав мене у справжності й відчутності нашої місії, неначе мені щойно сказали про неї вперше. Коли мій брат повертав її під ліжко, я згадав усе, що сказав того ранку батько. Я згадав школу, в яку б ми ходили разом із білими людьми, щоб отримати найкращу західну освіту, про яку батько завжди говорив, ніби то був якийсь шматочок раю, котрий невідомим чином не дався йому самому. Але в Канаді тієї освіти було вдосталь — як листя у лісі. Я хотів туди поїхати і хотів, щоб мій брат поїхав зі мною. А от він і досі говорив про річку, про те, як нам треба засісти на березі й чекати на скаженця, і тоді я вигукнув:

— Ні, Обе!

Це заскочило його зненацька.

— Ні, Обе, не робімо цього. Слухай, ми їдемо до Канади, ми там житимемо, — я продовжував, користуючись його мовчанням і збадьорившись від власної сміливості. — Не робімо цього. Краще поїдьмо туди, ми виростемо й станемо, як той Чак Норріс чи Коммандо, а тоді повернемося й застрелимо його або навіть…