Читать «Рибалки» онлайн - страница 125
Чiґозі Обіома
Я спостеріг, що він переносив на собі чимало запахів, з яких найжахливішим був фекальний дух, що оповив мене, наче мушине дзижчання, коли я наблизився до нього. Цей запах, подумав я, міг бути результатом його тривалого невитирання ануса після випорожнення. Він тхнув потом, що набрався у густих хащах волосся на лобку й під пахвами. Від нього смерділо гнилою їжею, незагоєними ранами й гноєм, а ще іншими тілесними рідинами й відходами. Він пахтів іржавими залізяками, гнилизною, старим одягом і викинутим спіднім, яке іноді носив. Від нього також пахло листям, повзучими лозами, підгнилими манго з берегів Омі-Али, піском звідти ж і самою водою. Він пахнув банановими деревами й деревами ґуава, пилом харматану, викинутим одягом із великого контейнера з-позад кравцевої лавки, залишками м’яса з міської бойні, недоїденими грифами рештками тварин, використаними презервативами з мотелю «Ла Рум», каналізаційною водою і нечистотами, спермою з еякуляцій, якою він забризкував себе щоразу, як мастурбував, вагінальними рідинами й засохлим слизом. Але то було не все — він пахнув і нематеріальними речовинами. Він пахнув поламаними життями інших і нерухомістю їхніх душ. Він пахнув незнаним, дивними стихіями, страхітливими й забутими явищами. Він пахнув смертю.
Обембе простягнув до скаженця руку з хлібом, і він, підійшовши, той хліб узяв. Здавалось, що він нас не впізнав, наче ми були геть не тими людьми, про котрих він пророкував.
— Їжа! — сказав він, висунувши язика. Тоді збився на монотонне наспівування: — Їжа, рис, боби, їсти, хліб, цей, манна, маїс, еба, ямс, яйце, їсти. — Він стукнув кулаком у відкриту долоню й продовжив читати своє заклинання, розпочате словом «їжа».
— Їжа, їжа,
— Це добра їжа, — пробурмотів Обембе. — Це хліб — їж, їж, Абулу.
Тоді Абулу закотив очі з такою вправністю, що міг би присоромити найуславленіших у цій справі майстрів. Він узяв з рук Обембе шматок хліба, реготнув, позіхнув, ніби роблячи цим якийсь смисловий наголос, притаманний тій мові, якою він щойно висловлювався. Щойно він узяв хліб, Обембе зиркнув на мене й позадкував, поки не відійшов не безпечну відстань, а звідти ми почали набирати швидкість. Ми мчали вже другою вулицею, коли нарешті надумали зупинитися. Віддалік дика автомагістраль звивалася на ґрунтових просторах.
— Давай не будемо відходити далеко, — сказав мій захеканий брат, зіпершись на моє плече для опори.
— Добре, — пробурмотів я, намагаючись відсапатися.