Читать «Рибалки» онлайн - страница 123

Він заклично махнув божевільному рукою, але той озирався навколо стільця й водив очима по землі, ніби шукав загублене, а мого брата геть не помічав.

— Повірити важко, — сказав бородавчастий чоловік. — Воістину, немає нічого, чого не можна було б на цьому світі побачити чи почути. Щоб чоловік прикидався навіженим, аби заробити на життя? Неймовірно.

Без кінця махаючи головами, чоловіки пішли собі, порадивши нам молити Бога, щоб він торкнувся навіженого і зцілив від його жадоби.

— Бог може все, — сказав бородавчастий, — якщо просити сумлінно.

Брат погодився з ним і подякував. Коли чоловіки відійшли так, що вже не могли нас чути, я спитав брата, що то він собі надумав.

— Ш-ш-ш, — сказав він, усміхаючись. — Слухай, я боявся, що в тих людей є якась сила. Хто ж їх зна — вони ж постували три тижні? Фух. А що як у них була така сила, як у Райнхарда Боннке, Вільяма Кумуї чи Бенні Гінна, і вони могли помолитися і зцілити його? Я не хочу, щоб таке сталося. Якщо він видужає, то перестане тинятися вулицями, а може навіть піде з міста — хто його знає. Ти ж розумієш, що це означатиме, правда? Означатиме, що цей чоловік, після всього, що він зробив, відбудеться просто так. Ні, ні, я не дам цьому статися — тільки через мій тру… — Брат був змушений урватися серед слова через те, що ми саме побачили: якийсь чоловік із дружиною і сином десь мого віку зупинилися подивитися на божевільного, який сидів собі й хихотів. Обембе це засмутило, бо такі спостерігачі, вочевидь, затримували б нас, поки божевільний би просто не пішов собі кудись інде. Він розчаровано зробив висновок, що то було надто відкрите місце, щоб застосовувати отруту, і ми подалися додому.

* * *

Коли ми пішли шукати його наступного дня, Абулу не було у фургоні, але ми зустріли його коло маленької початкової школи з високим парканом. Зсередини двору ми чули однотонні голоси дітей, що розповідали вірші, між якими встрягав голос учителя, що час від часу запрошував їх нагородити одне одного оплесками. Скоро навіжений звівся на ноги й самовдоволено пішов собі, склавши руки так, наче він був директором нафтодобувної компанії. Трохи неподалік від нього лежала його розкрита парасолька зі скелетастими ребрами, від яких повідставала клаптикувата роздерта тканина. Не зводячи очей з персня на одному з пальців, Абулу тупав ногами й виголошував підряд такі слова як «дружина», «щоб побратися», «любов», «подружжя», «прекрасна обручка», «щоб побратися», «ти», «батько», «подружжя»…

Пізніше — коли божевільний і його бурмотіння зникли з очей і вух — Обембе пояснив мені, що то Абулу перекривляв християнський обряд одруження. Ми повільно пішли за ним на певній відстані й скоро проминули місце, де Ікенна в 1993 році витягнув мерця з машини. Ідучи, я думав про силу щурячої отрути, яку ми несли. Мій страх знову набрав сили, і я знову почав жаліти навіженого, котрий жив, наче вуличний собака, який їсть усе, що може знайти. Він часто зупинявся, розвертався назад і позував, мов модель на подіумі, витягуючи руку з перснем убік. Ми ніколи раніше не бували на тій вулиці. Абулу подибав у бік трьох жінок на веранді перед чиїмось бунгало, дві з яких заплітали коси третій, яка сиділа на стільці. Дві інші погналися за Абулу, підбираючи каміння й жбурляючи в його бік, щоб відігнати його геть.