Читать «Рибалки» онлайн - страница 121

Наступного дня після того, як батько оголосив про нашу потенційну еміграцію до Канади, мій брат пхнув мені в руку малюнок, і я його трохи пороздивлявся, поки він говорив.

— Уб’ємо його за допомоги «Ота-піа-піа». Купимо трохи, запхнемо у хліб чи щось таке й дамо скаженцю — він бо їсть усе й звідусюди.

— Так, — погодився я, — навіть із канав.

— Отож, — сказав він і кивнув. — Але ти не думав про те, чого він не вмер після стількох років поїдання того непотребу? Хіба він годується не зі звалищ і смітників? Чого ж він досі не вмер?

Він чекав відповіді, але я нічого не казав.

— Пам’ятаєш, Соломон розповідав історію про те, чому він дуже його боїться і не хотів би мати з ним нічого спільного?

Я кивнув.

— То тепер ти розумієш? Слухай, ми не можемо здаватися, ми мусимо визнати, що цей чоловік дивний. Дурні людці, — тепер він так називав жителів Акуре, бо вони залишили навіженого живим, — вірять, що він є якимось надприродним явищем, яке неможливо фізично вбити, бо, бачте, вони здуру вирішили, що роки, які він прожив окремо від суспільства, змінили його людськість, тож він уже перестав бути смертним.

— А це правда? — спитав я.

— Якщо ми згодуємо йому отруєний хліб, люди думатимуть, що він помер через якусь гидоту, яку з’їв сам, знайшовши її на смітнику.

Я не спитав, звідки він це знає, бо Обембе був відуном, який володів таємним знанням, і я йому беззастережно вірив. Тож трохи пізніше ми вийшли з дому, а передні кишені шортів мого брата надулися від загорнутих у торбинку нарваних шматочків хліба, вимаринованих у родентициді. Він роздобув хліб, відрізавши шматок від свого сніданку минулого дня. Мій брат витяг підсохлі сухарі і вимочив їх в отруйній суміші, яка сповнила кімнату пікантним запахом. Він сказав, що хотів би, аби ми вийшли на «нашу місію» лиш один раз і що більше не треба — вистачить і одного. Озброєні цим хлібом, ми пішли до фургона, в якому жив Абулу, але його там не було. Хоч нам і розповідали, що двері фургона ще могли відчинятися й зачинятися, вони майже постійно були розчахнуті. Всередині стояли розшарпані й обдерті до дерев’яних рам сидіння, а їхня плоть — шкіряна оббивка — давно стерлася чи повиривалася. В іржавому даху виднілися дірки, крізь які протікав дощ. Сидіння були завалені різними покидьками. Там були стара блакитна завіска, що звисала з сидіння аж до підлоги, бляшанка від прадавньої гасової лампи без скляної колби, палиця, папірці, розвалене взуття, банки та ще купа інших предметів, назбираних по смітниках.