Читать «Рибалки» онлайн - страница 120
Чiґозі Обіома
— Через того скаженця Боджа, наш брат, розкладався отам, як… як убога ящірка. Ми мусимо помститися хай там що — я не поїду ні до якої Канади, поки не зроблю цього.
Він лизнув великого пальця, щоб підкреслити свою клятву, — аби я побачив, що то була саме клятва, що він вирішив усе твердо. Тоді він підняв відра з водою й пішов до будинку, залишивши мене стояти надворі й міркувати — він завжди залишав мене в роздумах, — чи сумую я за нашими братами, Ікенною й Боджею, так, як він. Я намагався втішитися, переконуючи себе, що страждаю не менше, але просто боюся того божевільного. І я не міг нікого вбити. Це ж лихий вчинок, та і як я, ще дитина, міг це зробити? Але мій брат, упевнений у своєму майбутньому успіху, з непохитним переконанням сказав, що неодмінно втілить свій план, бо його бажання зробити це стало непереможною п’явкою.
14
Левіафан
Невмирущим китом, якого навряд чи зможе вбити команда хоробрих моряків. Він не міг умерти так само легко, як інші люди з плоті й крові. Хоч він був таким самим, як і люди його штибу, — навіжений галайда, який через свій душевний стан загруз у найгірших можливих злиднях і через це був відкритий перед найгіршими небезпеками — він, певно, розминався на вузенькій стежці зі смертю частіше за будь-кого з них. Усі чудово знали, що годується він здебільшого покидьками зі смітників. Не маючи дому, він їв усе, що йому траплялося, — залишки м’яса, розкидані навколо відкритих боєнь, крихти їжі з розірваних пакетів для сміття, опалі з дерева плоди. Коли людина годується такою їжею, і так довго, можна очікувати, що вона вже давно мала б заслабнути на щось. Але він жив, дужий і здоровий, і його живіт випинався барабаном. Коли він пройшов дорогою, встеленою битим склом, і в нього пішла кров, люди думали, що йому каюк, але він знову показався на вулиці вже за кілька днів. І це лиш дрібна частка історій про те, що мало б убити цього божевільного, — було й багато інших.
Коли ми зібралися на Омі-Алі наступного дня після зустрічі з Абулу, Соломон розповів нам, що причиною, чому він суворо застеріг нас не слухати пророцтва Абулу, було те, що він вважав його злим духом, який явився у людській подобі. Підкріплюючи свою думку, він розповів нам про дещо, чому став свідком за кілька місяців до того. Абулу йшов узбіччям дороги, але раптом зупинився. Надворі мрячило, і дощ змочив його. Стоячи обличчям до дороги, скаженець почав гукати матір, яку нібито бачив посеред дороги, і просив її пробачити йому все, що він з нею зробив. Благаючи отак і ніби розмовляючи з нею, він побачив машину, що мчала з іншого боку вулиці. Злякавшись, він почав гукати своїй матері, щоб зійшла з дороги, але мара, яку навіжений вважав справжньою людиною, твердо стояла на самому її стрижні. Абулу вискочив на дорогу лише за секунду до того, як машина мала дістатися місця, де нібито стояла його матір, прагнучи її врятувати. Машина тут-таки викинула його на трав’янисте узбіччя, і її занесло з дороги до заростів трави, де вона зупинилася. Казали, що Абулу, про якого тоді вже подумали, що його вбило на місці, якийсь час нерухомо лежав там, куди його відкинуло машиною. Але він, увесь скривавлений і з розрубаним лобом, зіп’явся на ноги. Він почав обтрушувати просякнутий кров’ю одяг, ніби машина всього-на-всього здійняла на нього хмару куряви. Він покульгав геть, часто озираючись у бік, куди понесло машину, говорячи при цьому: «Ти що, убити когось хочеш, га? Чого ти летиш, коли бачиш, що на дорозі жінка стоїть? Убити когось захотів?» Він кульгав собі далі, бурмочучи нескінченні запитання і часом зупиняючись, щоб кинути погляд назад, узявшись пальцями за мочку вуха й наставляючи водія наступного разу їхати повільніше: «Ти чув? Ти чув?»
