Читать «Рибалки» онлайн - страница 119

Я теж відчув піднесення, і моє тіло раптом зарядилося грайливою радістю. Але, глянувши на свого брата, я побачив, що вираз на його обличчі не змінився. Він продовжував їсти, а з лиця не сходила тінь. Чи він не почув? Здавалося, що ні, бо, схилившись над столом, він жував, наче нічого не сталося.

— А як же я? — зі сльозами на очах спитав Девід.

— Ти? — зі сміхом спитав батько. — Ти теж поїдеш. Як же можна залишати таке велике цабе? Поїдеш, аякже — тебе навіть першим посадять на літак.

Я губився у здогадках, про що міркує мій брат, коли він спитав:

— А що з нашою школою?

— У Канаді знайдеться краща, — відповів батько.

Брат кивнув і продовжив їсти. Мене здивувала відсутність у нього будь-якого ентузіазму, коли він почув, як мені здавалось, найкращу новину свого життя. Він їв собі далі, поки батько розповідав, як Канада розвинулася за короткий проміжок часу, обійшовши інші країни, включно з Британією, що її породила. Коли він довів розмову до Нігерії, до корупції, що сточила всі нутрощі нації, й, нарешті, пройшовся по генералові Якубу Ґовону, чоловікові, якого він зненавидів, чоловікові, якого він багато разів звинувачував в обстрілах нашого міста, — чоловіка, котрий під час Громадянської війни в Нігерії убив так багато жінок.

— Той ідіот, — різонув він, і його адамове яблуко заскакало вгору і вниз, а на шиї виступили жили, — є найбільшим ворогом Нігерії.

Поснідавши, батько пішов до книгарні, а мати теж пішла собі, узявши Девіда і Нкем, а я пішов до свого брата, котрий носив воду з криниці, щоб наповнити бак у ванній — повинність, яку раніше сповнювали виключно Ікенна і Боджа, тому що ми з Обембе були надто малі, щоб набирати воду з криниці. Це був перший раз, коли хтось набирав із неї воду, від самого серпня.

— Якщо ми справді скоро поїдемо до Канади, — сказав він, — то нам треба вбити того божевільного якомога скоріше. Треба швидко його розшукати.

Раніше такі слова вразили б мене, але цього разу я хотів сказати йому, що нам треба забути про навіженого й почати собі нове життя в Канаді. Але я не зміг. Натомість почув свої слова:

— Так, так, Обе — ми мусимо.

— Треба скоріше його вбити.

Мого брата так сильно схвилювали новини, які начебто мали бути приємними, що він увечері навіть не пішов їсти. Він сидів, малював схеми, стирав їх, рвав на клапті, киплячи й гніваючись, поки олівець не вкоротився до довжини його пальця, а стіл не вкрився подертим папером. Коло криниці, зразу після того, як батьки розійшлися по своїх крамницях, він сказав мені, що треба діяти швидко. Сказав це гаряче, вказуючи пальцем на колодязь: