Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 77

Демонстранти не дали проїхати пожежникам, що мчали на виклик, і Йоганн Шобер, начальник поліції християн-соціалістів, який був відповідальним за придушення комуністичного повстання 1919 року, видав своїм бійцям вогнепальну зброю, аби ті могли розчистити дорогу. Члени 50-тисячної «Шуцбунд» (Ліги захисту) — сформованого 1923 року соціал-демократами народного ополчення саме задля захисту робочого класу в таких ситуаціях — отримали наказ повертатися назад до казарм; соціал-демократи хотіли уникнути повномасштабної громадянської війни й відіслали їх додому, погрожуючи у разі невиконання наказу виключенням з лав та дисциплінарними заходами. Райх пригадував, що за двісті метрів від місця, де він стояв, свій повільний рух уперед із опущеною зброєю почала поліцейська фаланга. Коли ті підійшли на відстань п’ятдесяти ярдів, їхній капітан віддав наказ стріляти в натовп. Декілька службовців не послухалися і стріляли просто над головами спостерігачів, але десятки людей усе ж падали чи то ще тільки пораненими, чи то вже мертвими.

Без представників Ліги захисту, які повинні були їх боронити, натовп був просто безпомічним. Райх затягнув Енні за дерево, де вони ховалися від куль, інші тікали алеями. Ернест Фішер, журналіст газети «Arbeiter-Zeitung», чиї редактори посприяли роздмухуванню цих подій, написав, що бачив, як один робочий розірвав на собі сорочину і прокричав до поліції: «Стріляй, якщо кишка не тонка!». Йому вистрелили в груди. Інші кричали: «Вбивці робітників! Ви ж самі робітничий клас!» — благаючи тих схаменутися. Вбивства тривали впродовж трьох годин.

Було вбито 89 людей і ще приблизно тисячу поранили. Історик Девід С. Лафт назвав такий акт насильства «найбільш революційним днем в історії Австрії» й зсилався на «покоління 1927-го… як на генерацію, чия політична свідомість була визначеною подіями 15-го липня 1927 року». Райх був невід’ємною частиною того покоління; у своїй книзі «Народ у халепі» (написаній 1937 року, але не виданій до 1953-го), він описав події, свідком яких став, як визначальний момент у політичному пробудженні; брутальна поліцейська опресія, казав той, була «практичним курсом з марксистської соціології». Те насильство, яке він побачив, сильно непокоїло його, і в книзі він описав поліцаїв як безмозких роботів, частину «безглуздої машини», якою і сам був під час Першої світової війни, стріляючи «сліпо за командою, не роздумуючи».

Того вечора Райх та Енні, сподіваючись обговорити, що варто робити, зважаючи на ситуацію, яка склалася, пішли спорожнілими вулицями міста до будинку їхнього друга, брат та батько якого були впливовими постатями в Соціал-демократичній партії. Коли ті прийшли, сім’я господарів якраз чекала гостей на вечерю, і стіл було накрито. Попри Райхів опис, це може нагадати сцену з «Доктор Живаго» Девіда Ліна, у якій купка аристократів розпочинає застілля, забуваючи, що за вікнами твориться революція, яка зробить так, що це вони востаннє сідатимуть до накритого столу. Райх прийшов не по дрес-коду, без піджака та краватки, й був до глибини душі шокований тим, що побачив: