Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 75

«Від 1920-го і приблизно до 1925 року мене цінували дуже високо, — згадував Райх 1951 року в розмові із Куртом Айзлєром, Райховим архіваріусом, який саме складав усний переказ про Фрейда та коло його оточення. — І тоді я відчув ту ворожнечу. Я торкнувся дечого болючого — генітальності. Їм це не сподобалося». До того часу Райх вважав себе за «істинного й непорушного чемпіона психоаналізу», що цілком й повністю був відданий тому, що Фрейд звав «Ділом». Тепер же він щораз більше починав розуміти, що віддаляється від колег-психоаналітиків через своє уперте наполягання на тому, що кожен повинен зробити своїх пацієнтів беззахисними перед насолодами «беззаперечної примусової капітуляції».

Райх зізнався, що ієрархічне ставлення до нього Віденського товариства психоаналітиків видалося йому задушливим: ніхто, казав він, більше не цікавився справами Амбулаторії, і консервативні аналітики відмовлялися сприймати його чи, по правді, будь-чиї намагання оживити техніку психоаналізу. Він був єдиним, за його словами, хто не боявся розповісти чи опублікувати випадки своїх терапевтичних провалів, чи ж бо кому не бракувало сміливості відстоювати думку, що пацієнтів потрібно відпускати, якщо аналітик відчуває, що не в змозі допомогти їй чи йому. Товариство, скаржився Райх, славилося «кулуарною заздрістю» та «скептицизмом, який паралізував». У результаті його поступово почали сповнювати антагоністичні погляди й настрої. На їхніх зустрічах він поводився, як і сам пізніше визнавав, «як акула у ставку із коропами».

Райх відчував, що він виріс із тих можливостей, які йому пропонувала робота в Амбулаторії, пропускна здатність якої становила лише 250 пацієнтів на рік, і тепер хотів нести своє послання цілому місту, в якому вбачав клінічний макросвіт: «Невроз є масовим захворюванням, — вважав Райх, — інфекцією, що нічим не відрізняється від епідемії». Він хотів змінити суспільні норми, що формували непотрібні сексуальні рамки, які, на його думку, спричиняли таку масовість захворювання. Якщо Фрейд і вважав себе за Мойсея, то Райх бачив себе у поверненні до невтіленого потенціалу ранніх Фрейдових робіт про лібідо — тим, хто завершить почату Фрейдом подорож до землі обітованої. Як Райх пізніше висловився, Фрейд був «специфічним поєднанням безмежно прогресивної свободи мислителя та професора-джентльмена епохи 1860-х», а також був надто ввічливим, аби дозволити собі уявити світ, в якому нема сексуального психозу — світу, якого, на думку Райха, прагнув би той вільний мислитель, що таївся у Фрейді, світу, який тепер стояв у нього перед очима.