Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 293
Жоель Діккер
— Щось не те, сержанте?
— Та наче все те. Просто не розумію, нащо Квінн узяв із собою револьвер… Каже, зустрів Нолу випадково, просто собі їхав. Та він або заздалегідь усе обдумав, і щодо авто, і щодо зброї, або справді натрапив на неї випадково, і тоді я не втямлю, чому в нього був із собою той револьвер і де він його взяв.
— Гадаєте, він усе ретельно спланував і не в усьому зізнався?
— Може, й так.
Він і далі тримав у руках світлину. Підніс її до очей, щоб розглянути детальніше. І раптом щось помітив. Погляд його відразу змінився.
— Що сталося, сержанте? — запитав я.
— Газета…
Я підвівся і, обігнувши стіл, теж глянув на фото. Він тицьнув пальцем на ятку з газетами на задньому плані, біля входу до «Кларксу». Якщо придивитися, там можна було прочитати заголовок на першій шпальті:
— Річард Ніксон пішов у відставку в серпні 1974-го! — заволав Ґегаловуд. — Світлину не могли зробити в серпні сімдесят п’ятого!
— А хто ж тоді написав фальшиву дату на звороті?
— Хтозна. Та це означає, що Роберт Квінн бреше. Нікого він не вбивав!
Ґегаловуд вибіг із кафетерію і, перестрибуючи через дві сходинки, побіг угору. Я мчав за ним коридорами до самісінької в’язниці. Він звелів привести його до Роберта Квінна.
— Кого ви прикриваєте? — зарепетував він, щойно вгледівши Роберта за ґратами. — Не тестували ви чорного «монте-карло» в серпні сімдесят п’ятого року! Ви когось прикриваєте, і я хочу знати кого! Дружину? Дочку?
Роберт пригнічено сидів на лаві. І прошепотів, не підводячи голови:
— Дженні. Дженні я прикриваю…
— Дженні? — приголомшено перепитав Ґегаловуд. — То це ваша дочка…
Він дістав мобільник і набрав номер.
— Зателефоную Тревісові Довну, щоб не казав дружині. Якщо вона дізнається, що батько зізнався, то перелякається і втече.
Тревісів мобільник не відповідав. Тоді Ґегаловуд зателефонував до поліційного відділку Аврори, щоб зв’язатися з ним по рації.
— Сержант Ґегаловуд, поліція штату Нью-Гемпшир, — сказав він черговому. — Мені треба терміново поговорити з начальником поліції Довном.
— З Довном? Зателефонуйте на мобільник. У нього сьогодні вихідний.
— Як це? Я йому нещодавно дзвонив. Він сказав, що виїхав на дорожню пригоду.
— Цього не може бути, сержанте. Кажу ж, сьогодні в нього вихідний.
Ґегаловуд зблід і, скінчивши розмову, негайно оголосив тривогу.
За кілька годин Тревіса і Дженні Довнів затримали в аеропорту Бостон Лоґан під час посадки на літак у Каракас.
Пізно вночі ми з Ґегаловудом вийшли з Головного управління поліції. Журналісти, які з’юрмилися біля входу, відразу ж накинулися на нас, та ми мовчки пропхалися крізь натовп і сіли в Ґегаловудове авто. Він мовчки рушив. Я запитав:
— Куди ми прямуємо, сержанте?
— Не знаю.
— А що роблять полісмени в таких випадках?
— Ідуть хильнути по чарчині. А письменники?
— Ідуть добряче хильнути.
Він одвіз нас до свого бару на околиці Конкорда. Ми посідали за шинквасом і замовили подвійне віскі. На екрані телевізора за нашими спинами рухомим рядком пливли новини: