Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 291
Жоель Діккер
Ґегаловуд вважав, що нам залишається тільки одне: поїхати туди, де затримали Роберта Квінна, і спробувати з’ясувати, звідки і куди він прямував. Сержант навіть дозволив собі розкіш витягнути на місце затримання патрульного Форсайта, у якого був вихідний. Ми зустрілися з ним за годину, на виїзді з Аврори, і він привів нас до потрібного місця на шляху в Монберрі.
— Отут, — сказав він.
Дорога йшла поміж чагарями, геть прямо. Нам це нічого не давало.
— Розкажіть докладно, що сталося? — попросив Ґегаловуд.
— Я їхав із боку Монберрі. Патрулював, як завжди. Аж перед носом у мене вискочило це авто.
— Як це — вискочило?
— На перехресті, метрів за п’ятсот-шістсот відціля.
— На перехресті? З якою дорогою?
— Не можу сказати, що там за дорога, та перехрестя є, і там світлофор. Знаю напевно, бо то єдиний світлофор на цій ділянці шосе.
— Отой? — запитав Ґегаловуд, дивлячись удалину.
— Той, — кивнув Форсайт.
І тоді мене наче струмом ударило.
— Це дорога до озера! — вигукнув я.
— До якого озера? — запитав Ґегаловуд.
— Там шосе перетинається з дорогою, що веде до озера Монберрі.
Ми дійшли до перехрестя, подалися дорогою до озера і метрів за сто опинилися на паркувальному майданчику. Береги були геть розмиті нещодавніми дощами. Довкола — суцільна багнюка.
Колона поліційних авто зупинилася на майданчику біля озера. Ми з Ґегаловудом трохи посиділи в його машині. Побачивши фургон водолазів, я запитав:
— Сержанте, ви певні, що чините правильно?
— Ні. Але вибору в нас немає.
То була наша остання карта, кінець гри. Роберт Квінн, звісно ж, побував тут. Грузнучи в грязюці, він дістався до води і щось туди жбурнув. Принаймні за нашою версією.
Ми вийшли з авто і підійшли до водолазів, які готувалися до занурення. Командир дав їм кілька вказівок, потім перебалакав із Ґегаловудом.
— Що ми шукаємо, сержанте? — запитав він.
— Та все. Все, що завгодно. Документи, зброю. Не знаю. Щось, що пов’язане зі справою Ноли Келлерґан.
— А ви знаєте, що це озеро — справжнісінька вигрібна яма? Може, все-таки точніше скажете?..
— Думаю, ваші люди зметикують. Я поки що не знаю, що то може бути.
— А на якій глибині?
— Коло самого берега. На відстані кидка. Думаю, вірогідніше з того боку озера. Підозрюваний був геть у багні, щока подряпана, певне, його зачепило низькою гілкою. Він хотів заховати ту річ там, де її не знайдуть. То, гадаю, подався на протилежний берег, там суцільні чагарі, все в ожиннику.
Розпочалися пошуки. Ми стали коло води, неподалік від стоянки, і дивилися, як водолази занурюються в озеро. Було дуже холодно. Минула година; жодних результатів. Ми трималися біля командира водолазів, прислухаючись до поодиноких сповіщень по рації.
О пів на десяту Ґегаловудові зателефонував Лансдейн і почав репетувати мов навіжений. Він так галасував, що навіть я почув.
— Скажіть, що це неправда, Перрі!
