Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 292
Жоель Діккер
— Що неправда?
— Ви викликали водолазів?
— Так.
— Та ви з глузду з’їхали! Ви самі собі копаєте яму! Я можу вас усунути з посади за такі дії. Я призначив на п’яту годину прес-конференцію. Ви там будете. І самі заявите про припинення слідства. Самі будете спілкуватися з журналістами. Я більше вас не прикриватиму, Перрі. Годі вже!
— Добре, пане Лансдейне.
Він роз’єднався. Ми мовчали.
Минула ще година; пошуки так само нічого не дали. Ми з Ґегаловудом і далі стовбичили на березі, хоч було і холодно. Аж раптом я сказав:
— Сержанте, а що як…
— Замовкніть, письменнику. Прошу вас, помовчіть. Не хочу слухати ні ваших запитань, ні ваших сумнівів.
Ми зачекали ще. Раптом рація командира водолазів зашкабарчала по-новому. Щось сталося. Водолази виходили з озера; на тім боці панувало неабияке пожвавлення, всі подалися до берега.
— Що там коїться? — запитав Ґегаловуд.
— Вони знайшли! Знайшли!
— Що знайшли?
Метрів за десять від берега водолази знайшли кольт тридцять восьмого калібру і золотий ланцюжок із написом «НОЛА».
Опівдні того ж таки дня я сидів за дзеркальним шклом у Головному поліційному управлінні штату і слухав зізнання Роберта Квінна, якому Ґегаловуд пред’явив револьвер і золотий ланцюжок, знайдені в озері.
— Ви для того туди їздили вночі? — майже лагідно запитав він. — Щоб позбутися цих доказів?
— Як… як ви їх знайшли?
— Гру закінчено, пане Квінне. Для вас вона вже добігла кінця. Чорний «монте-карло» — у ньому були ви, так? Авто від дилера, ніде не числиться. І ніхто б до вас не дістався, якби вам не спало на думку фотографуватися з ним.
— Я… я…
— Навіщо, га? Навіщо ви вбили дівчинку? І ту нещасну бабцю?
— Не знаю. Наче це і не я вчинив. Як по правді, все випадково сталося.
— Як це сталося?
— Нола йшла узбіччям, я запропонував її підвезти. Вона погодилася і підсіла до мене… А потім… Ну, мені було так самотньо… Я хотів погладити її по голові… Вона втекла в ліс. Мені треба було її наздогнати, попросити, щоб нікому не казала. А потім вона забігла до Дебори Купер. І мені довелося… Бо вона ж би все розповіла… Це… це було якесь затьмарення!
Він зомлів.
Після допиту Ґегаловуд зателефонував Тревісові й сповістив, що Роберт Квінн підписав щиросерде зізнання.
— О п’ятій відбудеться прес-конференція, — сказав він. — Мені не хотілося, щоб ви про все дізналися з телевізора.
— Дякую, сержанте. Я… Що сказати дружині?
— Не знаю. Але швидше попередьте її. Новина буде, як вибух бомби.
— Зараз скажу.
— Пане Довне, чи могли б ви приїхати до Конкорда, щоб дещо з’ясувати з приводу Роберта Квінна? Не хочу хвилювати вашу дружину чи свекруху.
— Авжеж. Я зараз на службі, маю виїхати на дорожню пригоду. І мені треба поговорити з Дженні. Краще я приїду ввечері або вже завтра.
— Спокійно приїздіть завтра. Сьогодні вже нема куди поспішати.
Ґегаловуд натиснув «відбій». Вигляд у нього був спокійний.
— І що тепер? — запитав я.
— А тепер пропоную пообідати. Гадаю, ми з вами це заслужили.
Ми попоїли в кафетерії Головного управління поліції, Ґегаловуд про щось думав і не доторкнувся до їжі. Справу він поклав біля себе на столі й розглядав фото Роберта з чорним «монте-карло».