Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 290
Жоель Діккер
— Але ж і його дружина тільки про це й говорила?
— Так, за столом. Та варто було мені прийти, як батько пригощав мене пивом на терасі й весь час розпитував. Кого ми підозрюємо та чи натрапили на слід… А по обіді проводив мене, і ми знову розмовляли. Я вже не знав, як відчепитися від нього…
— Ви хочете сказати, що…
— Та нічого я не хочу сказати. Але…
— Що «але»?
Він понишпорив у кишені піджака і дістав фото.
— Ось що знайшов я сьогодні вранці в родинному альбомі, Дженні зберігає його в нас удома.
На світлині Роберт Квінн стояв коло чорного «шевроле монте-карло» перед входом до «Кларксу». На звороті був напис: «Аврора, серпень 1975 року».
— Що це означає? — запитав Ґегаловуд.
— Я запитав те саме у Дженні. Вона сказала, що того літа батько хотів придбати нове авто, та ніяк не міг обрати модель. Він звернувся до місцевих дилерів із проханням про тест-драйв і декілька вихідних підряд мав змогу тестувати різні моделі.
— Зокрема, і чорний «монте-карло»?
— Зокрема, і чорний «монте-карло».
— Ви хочете сказати, що в день зникнення Ноли за кермом цього автомобіля міг бути Роберт Квінн?
— Так.
Ґегаловуд пригладив чуба і попросив дозволу взяти світлину.
— Тревісе, — сказав я, — нам треба поговорити з Тамарою і Дженні. Вони вдома?
— Так. Заходьте, вони у вітальні.
Тамара з Дженні сторопіло сиділи на дивані. Понад годину намагалися ми з ними говорити, та вони були такі ошелешені, що не могли зібратися з думками. Нарешті Тамара, хлипаючи, спромоглася розповісти, що сталося вчора ввечері. Вони з Робертом рано повечеряли, а потім дивилися телевізор.
— Ви не помітили чогось незвичайного в чоловіковій поведінці? — запитав Ґегаловуд.
— Ні… Втім, помітила-таки, він хотів, щоб я неодмінно випила чашку чаю. Я відмовлялася, а він знай торочив: «Пий, кицюню, пий. Це сечогінний напій, тобі буде добре». Ото я і випила той клятий чай. І заснула простісінько тут, на дивані.
— О котрій годині?
— Десь об одинадцятій.
— А потім?
— А потім провал, чорна діра. Спала як убита. Прокинулася вже о пів на восьму ранку. Я так і лежала на дивані, а в двері стукала поліція.
— Пані Квінн, чи правда, що ваш чоловік збирався придбати «шевроле монте-карло»?
— Ну… я вже не пам’ятаю… Так… може… та… та ви гадаєте, він міг скривдити ту дитину? Гадаєте, це він?
Її знудило, і вона кинулася до вбиральні.
Усі ті балачки не мали сенсу. Ми поїхали, так і не дізнавшись нічого нового. Час діяв проти нас. В авто я запропонував Ґегаловудові висунути Робертові неспростовний доказ — світлину чорного «монте-карло».
— Марно, — відказав він. — Рот знає, що Лансдейн здався і, певне, порадив Квіннові тягти куцого за хвіст. Квінн не заговорить. І ми спіймаємо облизня. Завтра о п’ятій вечора справу закриють, а ваш друзяка Барнаскі влаштує фіґлі-міґлі перед усіма телекамерами країни. Роберта Квінна випустять на волю, а з нас кепкуватиме вся Америка.
— Хіба що…
— Хіба що станеться диво, письменнику. Хіба що ми докопаємося, що ж робив учора ввечері Квінн і куди так поспішав. Його дружина каже, що заснула об одинадцятій. Затримали його опівночі. Отже — через годину. Ми принаймні знаємо, що він був десь за містом. А де?