Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 289

— Але ж у нас нові дані! Смерть Нолиної матері, затримання Роберта Квінна. Ми ось-ось щось знайдемо!

— Спершу Квеберт, потім Калеб, тепер батько чи цей Квінн, або Стерн, або сам Господь Бог! Що в нас є проти батька? Нічого! Проти Стерна? Нічого. Проти Роберта Квінна? Знову ж таки нічого.

— Але ж ця клята каністра…

— Рот каже, що він легко переконає суддю в невинності Квінна. Ви хочете висунути йому обвинувачення?

— Так.

— Ви програєте, Перрі. Вкотре програєте. Ви чудовий полісмен, Перрі. Може, найкращий. Та інколи треба вміти відступати.

— Але ж…

— Перрі, не псуйте своєї кар’єри… Я не забиратиму у вас цієї справи просто зараз, не хочу ображати вас. Даю вам добу, як другові. Завтра о п’ятій вечора ви прийдете до мене в кабінет і офіційно заявите, що закриваєте справу Келлерґан. У вас є доба. Ви скажете колегам, що волієте відступити, щоб не осоромитися. А потім беріть сім’ю і їдьте кудись у вихідні та відпочиньте, ви заслужили це.

— Таж я…

— Треба вміти відступати, Перрі. Бувайте.

Лансдейн вийшов із кабінету, і Ґегаловуд упав у крісло.

Аж тут, на додачу до всього, мені на мобільник зателефонував Рой Барнаскі.

— Вітаю, Ґольдмане, — радісно заволав він. — Тиждень спливає завтра, як ви знаєте.

— Який іще тиждень, Рою?

— Тиждень. Я дав вам тиждень, перш ніж ми оприлюднимо останні події довкола Ноли Келлерґан. Ви не забули? Здається, ви нічого нового не з’ясували?

— Послухайте, Рою, ми натрапили на слід. Може, краще було б відкласти ту прес-конференцію?

— Ох, ці балачки… Завжди у вас якісь сліди, Ґольдмане… Просто цирк, та й годі. Пора вже покласти цьому край. Я скликав пресу на завтра, на п’яту вечора. Дуже розраховую, що й ви там будете.

— Не можу. Я в Нью-Гемпширі.

— Що? Ґольдмане, ви головна дійова особа! Ви потрібні там!

— Перепрошую, Рою.

Я перервав розмову.

— Барнаскі, мій видавець. Хоче завтра наприкінці дня зібрати журналістів, щоб оприлюднити інформацію: розповість про Нолину хворобу, про те, яка геніальна моя книжка, бо в ній відображено роздвоєння особистості п’ятнадцятирічної дівчинки.

— Ясно. Одне слово, завтра наприкінці дня ми, здається, офіційно все спаскудимо.

У Ґегаловуда залишалася остання доба, і він не збирався сидіти дурно. Запропонував поїхати до Аврори і допитати Тамару та Дженні, щоб з’ясувати все про Роберта.

Дорогою зателефонував Тревісові й попередив про наш приїзд. Ми знайшли його перед домом Квіннів. Він був геть розгублений.

— То на каністрі справді Робертові відбитки? — запитав він.

— Так, — підтвердив Ґегаловуд.

— Ох, повірити не можу! Нащо ж він таке утнув?

— Хтозна…

— Гадаєте… гадаєте він причетний до вбивства Ноли?

— Зараз усе можливо. Як Дженні й Тамара?

— Кепсько. Ох і кепсько! Вони приголомшені. Та і я теж. Це жах! Просто жах!

Він засмучено сів на капоті свого авто.

— У чому річ? — відчувши, що щось негаразд, запитав Ґегаловуд.

— Сержанте, я зранку думаю про це… Мені стільки всього згадалося через цю халепу…

— І що ж ви згадали?

— Роберт Квінн дуже цікавився розслідуванням. Я тоді часто бачився з Дженні, по неділях обідав у них. Він весь час говорив зі мною про розслідування.