Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 289
Жоель Діккер
— Але ж у нас нові дані! Смерть Нолиної матері, затримання Роберта Квінна. Ми ось-ось щось знайдемо!
— Спершу Квеберт, потім Калеб, тепер батько чи цей Квінн, або Стерн, або сам Господь Бог! Що в нас є проти батька? Нічого! Проти Стерна? Нічого. Проти Роберта Квінна? Знову ж таки нічого.
— Але ж ця клята каністра…
— Рот каже, що він легко переконає суддю в невинності Квінна. Ви хочете висунути йому обвинувачення?
— Так.
— Ви програєте, Перрі. Вкотре програєте. Ви чудовий полісмен, Перрі. Може, найкращий. Та інколи треба вміти відступати.
— Але ж…
— Перрі, не псуйте своєї кар’єри… Я не забиратиму у вас цієї справи просто зараз, не хочу ображати вас. Даю вам добу, як другові. Завтра о п’ятій вечора ви прийдете до мене в кабінет і офіційно заявите, що закриваєте справу Келлерґан. У вас є доба. Ви скажете колегам, що волієте відступити, щоб не осоромитися. А потім беріть сім’ю і їдьте кудись у вихідні та відпочиньте, ви заслужили це.
— Таж я…
— Треба вміти відступати, Перрі. Бувайте.
Лансдейн вийшов із кабінету, і Ґегаловуд упав у крісло.
Аж тут, на додачу до всього, мені на мобільник зателефонував Рой Барнаскі.
— Вітаю, Ґольдмане, — радісно заволав він. — Тиждень спливає завтра, як ви знаєте.
— Який іще тиждень, Рою?
— Тиждень. Я дав вам тиждень, перш ніж ми оприлюднимо останні події довкола Ноли Келлерґан. Ви не забули? Здається, ви нічого нового не з’ясували?
— Послухайте, Рою, ми натрапили на слід. Може, краще було б відкласти ту прес-конференцію?
— Ох, ці балачки… Завжди у вас якісь сліди, Ґольдмане… Просто цирк, та й годі. Пора вже покласти цьому край. Я скликав пресу на завтра, на п’яту вечора. Дуже розраховую, що й ви там будете.
— Не можу. Я в Нью-Гемпширі.
— Що? Ґольдмане, ви головна дійова особа! Ви потрібні там!
— Перепрошую, Рою.
Я перервав розмову.
— Барнаскі, мій видавець. Хоче завтра наприкінці дня зібрати журналістів, щоб оприлюднити інформацію: розповість про Нолину хворобу, про те, яка геніальна моя книжка, бо в ній відображено роздвоєння особистості п’ятнадцятирічної дівчинки.
— Ясно. Одне слово, завтра наприкінці дня ми, здається, офіційно все спаскудимо.
У Ґегаловуда залишалася остання доба, і він не збирався сидіти дурно. Запропонував поїхати до Аврори і допитати Тамару та Дженні, щоб з’ясувати все про Роберта.
Дорогою зателефонував Тревісові й попередив про наш приїзд. Ми знайшли його перед домом Квіннів. Він був геть розгублений.
— То на каністрі справді Робертові відбитки? — запитав він.
— Так, — підтвердив Ґегаловуд.
— Ох, повірити не можу! Нащо ж він таке утнув?
— Хтозна…
— Гадаєте… гадаєте він причетний до вбивства Ноли?
— Зараз усе можливо. Як Дженні й Тамара?
— Кепсько. Ох і кепсько! Вони приголомшені. Та і я теж. Це жах! Просто жах!
Він засмучено сів на капоті свого авто.
— У чому річ? — відчувши, що щось негаразд, запитав Ґегаловуд.
— Сержанте, я зранку думаю про це… Мені стільки всього згадалося через цю халепу…
— І що ж ви згадали?
— Роберт Квінн дуже цікавився розслідуванням. Я тоді часто бачився з Дженні, по неділях обідав у них. Він весь час говорив зі мною про розслідування.