Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 235

Роберт кілька разів перечитав текст. Не було сумніву: то були слова кохання, і написав їх Гаррі. Слова кохання до п’ятнадцятирічної дівчинки.

— Що ти робитимеш із цим? — запитав він Тамару.

— Ще не знаю.

— Заявиш у поліцію?

— У поліцію? Ні, Бобусику. Не зараз. Не хочу, щоб усі знали, що цей злочинець Квеберт хоче якусь сцикуху, а не нашу красуню Дженні. До речі. Де вона? У своїй кімнаті?

— Уяви собі, не встигла ти вийти з хати, як приїхав отой молодий полісмен, Тревіс, і запросив її на літній бал. Вони поїхали вечеряти в Монберрі. Тож наша Дженні знайшла собі іншого кавалера для балу, може, воно й негарно, але…

— Негарно, негарно! Сам ти негарний, нещасний Бобусику! Так, а зараз шуруй відціля! Мені треба десь заховати цей папірець, і ніхто не повинен знати де.

Бобусик слухняно підвівся і подався дочитувати газету на ґанок. Та не зміг читати, бо всі його думки роїлися довкола відкриття, яке зробила дружина. Великий письменник Гаррі писав слова кохання до дівчинки, вдвічі молодшої за нього. До гарненької маленької Ноли. Прикро, та ще й як. Може, треба попередити Нолу? Сказати, що в Гаррі дивні уподобання, що він може навіть бути небезпечний? Чи заявити до поліції, щоб його оглянув лікар і призначив лікування?

За тиждень після того випадку відбувся літній бал. Роберт із Тамарою сиділи в кутку зали і пили безалкогольний коктейль, аж помітили поміж гостями Гаррі Квеберта. «Поглянь, Бобусику, — просичала Тамара, — ось той збоченець!» Вони якусь хвилю стежили за ним, і Тамара знай кляла Квеберта, пошепки, щоб чув тільки Роберт.

— Що ти робитимеш із тим папірцем? — запитав урешті Роберт.

— Та не знаю. Але знаю, що спершу я змушу його заплатити мені за все, що він винен! У нього борг сотень на п’ять!

Здавалося, Гаррі почувався ніяково; він хильнув у барі чарчину і попрямував до вбиральні.

— Глянь, до нужника йде, — сказала Тамара. — Поглянь, Бобусику, поглянь! Знаєш, що він зараз робитиме?

— По-грубому оправиться?

— Та ні, почне зараз м’яшкорити свою кабаку, уявляючи, як порає те дівча!

— Що?

— Заткнися, Бобусику, ти весь час базікаєш, чути тебе вже не хочу. І сиди тут, зрозумів?

— Ти куди?

— Сиди й не ворушися. І подивишся, що я зроблю.

Тамара поставила шклянку на високий столик і потихеньку прослизнула до вбиральні, куди щойно ввійшов Гаррі Квеберт. За кілька секунд вона квапливо вийшла звідти і повернулася до чоловіка.

— Що ти там робила? — запитав Роберт.

— Помовч, кажу тобі! — гаркнула на нього дружина, знову взявши коктейль. — Мовчи, бо нас накриють!

Емі Пратт оголосила початок вечері, і гості почали помалу розсідатися. Цієї миті з вбиральні вийшов переляканий і спітнілий Гаррі й пірнув у юрму.

— Бач, тікає мов заєць, — прошепотіла Тамара. — Ти ба, як перелякався!

— Що ж ти утнула? — знову запитав Роберт.

Тамара всміхнулася, покрутивши в руках тюбик губної помади, яким допіру писала на дзеркалі у вбиральні. І відказала:

— Ну, лишила йому, так би мовити, невеличке послання, яке він довго пам’ятатиме.

*

Я сидів у кутку в «Кларксі» й приголомшено слухав розповідь Роберта Квінна.