Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 233

— Аж раптом виявили Нолине тіло.

— І один упертий писака заходився порпатися в цій історії. Його щосили намагалися зупинити, щоб він не дізнався, як усе було насправді.

— То Пратт і Стерн хотіли зам’яти цю справу, — сказав я. — А хто ж тоді вбив Пратта? Стерн? Побачив, що Пратт ладен розколотися і розповісти правду?

— А це ще треба з’ясувати. Але поки що мовчіть про це, письменнику, — сказав Ґегаловуд. — Не пишіть нічого на цю тему, не хочу, щоб сталося ще одне витікання інформації. Я збираюся докладно вивчити біографію Стерна. Цю версію перевірити буде непросто. Та хай там як, у всіх версій є спільна ланка — Лютер Калеб. Якщо він і справді убив Нолу Келлерґан, то ми матимемо підтвердження…

— Результати графологічної експертизи, — підхопив я.

— Так.

— Останнє запитання, сержанте: чому Стерн намагався так вибілити Калеба?

— Хотів би я знати це, письменнику.

Розслідування вбивства Пратта мало бути складне: поліція не мала ніяких достеменних даних і не могла висунути жодної версії. За тиждень після його смерті ховали Нолині останки, які нарешті віддали батькові. То було в середу, 30 липня 2008 року. Церемонія відбувалася на аврорівському цвинтарі по обіді, під раптовим дощем; людей прийшло небагато. Я не поїхав туди. Девід Келлерґан підкотив на мотоциклі простісінько до могили, і ніхто не зважився зробити йому зауваження. У вухах, як завжди, стирчали навушники, і, як мені сказали, промовив він лише одну фразу: «Нащо її викопали, якщо знову закопують?». І не зронив жодної сльози.

На похорони я не поїхав, бо вирішив зробити дещо на той момент важливіше — подався до Гаррі, щоб підтримати його. Він сидів на майданчику для паркування голий по пояс, під теплим дощем.

— Гаррі, сховайтеся під дах, — сказав я.

— Вони ховають її?

— Так.

— Вони її ховають, а мене там нема.

— Так ліпше… Краще, щоб вас там не було… Через усю цю історію.

— Та начхати мені на те, що люди скажуть! Вони ховають Нолу, а мене там нема, я не можу попрощатися з нею, побачити її востаннє. Побути з нею. Тридцять три роки мріяв я побачити її, нехай і востаннє. Знаєте, де би хотілося мені опинитися?

— На похороні?

— Ні, в письменницькому раю.

Він ліг на бетоні й завмер. Я вмостився поруч. Нас кропила мжичка.

— Маркусе, мені здається, що краще б це я помер.

— Знаю.

— Звідки ви знаєте?

— Друзі таке відчувають.

Ми довго мовчали. Потім я знову озвався:

— Нещодавно ви казали, що ми не можемо більше бути друзями.

— Це правда. Ми потроху прощаємося, Маркусе. Це так, наче ви знаєте, що я от-от помру, і у вас лишилося декілька тижнів, щоб з цим змиритися. Це рак дружби.

Він склав руки навхрест і заплющив очі. Я теж так зробив. І ми ще довго лежали отак на бетонному майданчику.

Того ж таки вечора я подався з мотелю до «Кларксу» поговорити з людьми, які були на похороні Ноли. Ресторан пустував: один-єдиний кельнер спроквола витирав шинквас, але з останніх сил таки натиснув ручку автомата і націдив мені пива. І тоді я вгледів Роберта Квінна, який, забившись у куток зали, жував горішки й розв’язував кросворди в старих газетах, що валялися на столах. Певне, ховався від жінки. Я підійшов до нього, запропонував пива, і він погодився: посунувся на лаві, звільнивши мені місце. То був зворушливий жест: я міг вмоститися напроти нього на будь-якому вільному стільці, та він посунувся, щоб я сів поруч, на одній із ним лавці.