Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 136
Жоель Діккер
— Нічого, Гаррі. Любий Гаррі, не гнівайтеся. Просто я хотіла сказати, що завжди кохатиму вас.
Із любові до Ноли він опанував себе і все-таки пішов на бал, сам. Прибувши туди, він одразу ж пошкодував: у тому натовпі йому було ніяково. Намагаючись додати собі впевненості, він підійшов до бару і, спостерігаючи, як потроху сходяться гості, вихилив кілька мартіні. Зала хутко наповнювалася людом, гамір дедалі гучнішав. Йому здавалося, ніби всі погляди прикипіли до нього, начебто всі тут знають, що він кохає п’ятнадцятирічне дівча. Відчуваючи, що витримка його зраджує, подався до вбиральні, вмився, потім замкнувся в кабінці й сів на унітазі, глибоко дихаючи, щоб оговтатися. Треба заспокоїтися. Про них із Нолою ніхто не може знати. Вони завжди були обережні й украй стримані. Немає причин хвилюватися. Головне, поводитися природно. Врешті йому пощастило вмовити себе, й він відчув, як у ньому все розслабилося. Відчинив двері кабінки — і тієї ж миті йому впав в око напис губною помадою на дзеркалі:
Його охопила паніка. Хто тут? Він гукнув, роззирнувся, повідчиняв усі кабінки: нікого. У вбиральні було порожньо. Мерщій ухопив рушник, намочив і витер напис, розмазавши його на дзеркалі довгою червоною смугою. Остерігаючись, що його заскочать, вибіг з убиральні й повернувся в залу, — геть розбурканий, у горлі давкий клубок; на чолі виступали краплі поту, кров гупала у скронях. Хто знав про них із Нолою?
У залі саме розпочиналася вечеря, гості сідали за столики. Здавалося, він от-от збожеволіє. Хтось поклав йому руку на плече; він аж підскочив. То була Емі Пратт. З нього градом ллявся піт.
— Гаррі, з вами все гаразд? — запитала вона.
— Ага… Душно тут.
— Ваше місце за почесним столом. Ходімо, це там.
Вона провела його до великого столу, прикрашеного квітами, де вже сидів якийсь сорокарічний чоловік із виразом смертельної нудьги на обличчі.
— Гаррі Квеберте, — урочисто виголосила Емі Пратт, — дозвольте познайомити вас з Елайджею Стерном, щедрим покровителем нашого балу. Лише завдяки йому квитки такі дешеві. А ще він власник будинку в Гусячій бухті, де ви мешкаєте.
Елайджа Стерн усміхнено подав руку. Гаррі засміявся.
— То ви мій господар, пане Стерн?
— Називайте мене Елайджа. Радий знайомству.
Після основної страви чоловіки пішли покурити і трохи пройтися по газону кантрі-клубу.
— Вам подобається дім? — запитав Стерн.
— Неймовірно. Він чудовий.
Пахкаючи цигаркою, Стерн почав розповідати, що Гусяча бухта довгі роки була їхнім родинним приміським будинком: батько побудував його, бо мати страждала від страшенних мігреней, і лікарі порадили їй частіше перебувати на морському повітрі.
— Коли батькові показали цю ділянку на березі океану, він закохався в неї з першого погляду. Відразу ж придбав і заходився будувати дім за власними кресленнями. Я обожнював цю місцину. Ми так добре збували тут літо… Але минув час, батько помер, матінка переїхала до Каліфорнії, й Гусяча бухта спорожніла. Я й досі люблю цей дім. Навіть трохи полагодив його кілька років тому. Але я неодружений, дітей не маю, і мені вже не випадало нагоди користуватися ним; та й завеликий він для мене. Тоді я доручив агенції з нерухомості здавати його в оренду. Мені нестерпна була думка, що він безлюдний і занедбаний. І я радий, що в ньому живе така людина, як ви.
