Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 115
Жоель Діккер
— Мамо, це Маркус Ґольдман. Відомий письменник.
Матінка Квінн аж кавою захлинулася.
— Боже милий, то ви той малий байстрюк, що чіплявся за Квебертову спідницю?
— Так, пані.
— А ви змужніли трохи… Нічогенький такий. Хочете почути, що я думаю про Квеберта?
— Ні, дякую.
— А я все-таки скажу: я думаю, — він клятий блядун, і добре, що його підсмажать на електричному стільці!
— Мамо! — вигукнула Дженні.
— Це свята правда!
— Мамо, годі вже!
— Замовкни, дочко. Зараз я кажу. Запам’ятайте, пане клятий письменнику. Якщо у вас лишилося хоч трохи чесності, напишіть правду про Гаррі Квеберта: він бидло, збоченець, покидьок і вбивця. Він убив дівчинку Нолу, бабусю Купер і, в певному розумінні, мою Дженні.
Дженні вибігла в кухню. Здається, вона плакала. Сидячи на барному табуреті, пряма, немов палиця, Тамара Квінн, люто блискаючи очима і тицяючи пальцем у повітря, виклала мені причини свого гніву і те, як Гаррі Квеберт зганьбив її ім’я. Це сталося в неділю, 13 липня 1975 року, того дня, що мав би назавжди лишитися в пам’яті родини Квіннів: саме тоді, опівдні (як зазначалося в запрошеннях, розісланих десятку гостей), на щойно підстриженому газоні їхнього саду було влаштовано прийняття.
Тамара Квінн улаштувала ту велику подію з неабияким розмахом: у саду навішено тент, на столі — біла скатертина і срібло, «шведський стіл» замовлено у кулінара з Конкорда — рибна перекуска, холодна печеня, страви з морепродуктів і салат олів’є. Подавати холодні напої та італійське вино запросили кельнерів із рекомендаціями. Все мало бути ідеально. Той обід мав стати важливим світським раутом: Дженні готувалася офіційно познайомити свого нового кавалера з кількома видатними представниками впливових кіл Аврори.
Була за десять дванадцята. Тамара з гордістю оглядала святкове облаштування саду: все було готове. їжу вона принесе останньої миті, бо занадто спекотно. Ох, як усі смакуватимуть морські гребінці й хвости лобстерів, слухаючи вишукану бесіду Гаррі Квеберта, який сидітиме біля красуні Дженні. Уявивши це розкішне видовище, Тамара аж здригнулася з утіхи. Вона ще трохи помилувалася своїми приготуваннями і востаннє переглянула, як розсадить гостей, — вона записала все на папірчику і намагалася вивчити напам’ять. Все було ідеально. Тепер бракувало тільки гостей.
Їх було восьмеро — чотири її подруги з чоловіками. Тамара довго міркувала, скільки душ запросити. Нелегкий вибір: якщо гостей буде замало, всі подумають, що її прийняття провалилося, а якщо забагато, вишуканий сільський обід міг обернутися ярмарковим гульбищем. Урешті вона вирішила зупинитися на тих, хто напевне розпустить містом неймовірні чутки, тих, завдяки кому всі незабаром почнуть говорити, що відколи Тамара Квінн запопала в зяті зірку американської літератури, вона влаштовує розкішні обіди для обранців. Одне слово, запросила вона Емі Пратт, бо та організовувала літній бал, Беллу Карлтон, яка вважала себе законодавицею моди, бо її чоловік щороку міняв авто, Сінді Тірстен, очільницю багатьох жіночих клубів, і Донну Мітчелл, балакучу лярву, яка завжди хвалилася успіхами своїх дітиськів. Тамара готувалася всім їм утерти носа. Отримавши запрошення, вони телефонували їй, цікавлячись, із якого приводу той обід, а вона, щоб зберегти інтригу, спритно ухилялася від відповіді: «Мені треба сповістити вам важливу новину». Тамарі кортіло поглянути на їхні мармизи, коли вони дізнаються, що її Дженні та великий Квеберт — разом на все життя. Незабаром усі заговорять про родину Квіннів, усі почнуть заздрити їм.
