Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 117
Жоель Діккер
— А це що ще за дурня? — вигукнула Тамара.
— Листівка для Ноли. Піду куплю ласощів і пошлю їй з листівкою. Нолі буде приємно, хіба ні?
— Та ти просто смішний, Бобусику! Ця листівка з цуциком смішна, і твій лист смішний! «
— Гадаю, з’їсть їх із задоволенням. Ось бачиш, ти все спаскудила. Тим-то я й показувати не хотів.
— Ох, Бобусику, годі вже нюняти! — люто рубонула Тамара і подерла листівку. — Я пошлю їй квіти, розкішні квіти з найдорожчої крамниці в Монберрі, а не твої цукерки з супермаркету. І сама напишу на білій листівці красивим почерком: «
Донна Мітчелл із чоловіком подзвонили у двері рівно опівдні, відразу за ними прийшла Емі з начальником поліції Праттом. Тамара звеліла кельнерові подати вітальний коктейль, і вони випили його в саду. Пратт розповів, як його підняв з ліжка телефонний дзвінок.
— Крихітка Келлерґан намагалася проковтнути цілу купу пігулок. Здається, хапала все, що під рукою було, зокрема якесь снодійне. Та нічого особливого не відбулося. Її завезли до лікарні в Монберрі й промили шлунок. Панотець знайшов її у ванні. Каже, в неї була температура і взяла не ті ліки. А мені що… Головне, з дівчинкою все нормально.
— Добре, що це сталося вранці, а не опівдні, — сказала Тамара. — Прикро було б, якби ви не змогли прийти.
— І що ж таке важливе ти хочеш нам повідомити? — не втерпіла Донна.
Тамара з усмішкою відповіла, що хоче зачекати, коли зберуться всі гості. Незабаром прийшли Тірстени, а в двадцять хвилин на першу — Карлтони, виправдовуючись, що затрималися через проблеми з новим авто. Тепер зібралися всі. Крім Гаррі Квеберта. Тамара запропонувала випити ще по коктейлю.
— А кого ми чекаємо? — запитала Донна.
— Ось побачите, — відказала Тамара.
Дженні всміхнулася: то буде чудовий день.
О дванадцятій сорок Гаррі досі не було. Подали третій коктейль. За дві хвилини до першої — четвертий.
— Ще один коктейль? — зойкнула Емі Пратт.
— Бо я всіх вас дуже рада бачити! — сказала Тамара, яку вже почало непокоїти запізнення зоряного гостя.
Сонце смалило як навіжене. Всі трохи розімліли. «Я хочу їсти», — сказав нарешті Бобусик і заробив добрячого потиличника. Чверть на другу, а Гаррі знай не було. Тамара відчула, як усе в неї всередині стиснулося.
*
— Чекали ми, чекали, — розповідала Тамара за шинквасом «Кларксу». — Господи, як ми чекали на нього! Та ще й спека люта була. Піт котився з усіх, як горох…
— Ніколи в житті так пити не хотілося, — докинув з кутка Роберт, намагаючись встряти до розмови.