Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 116
Жоель Діккер
Тамара була надто заклопотана прийняттям, тож потрапила до числа тих небагатьох мешканців міста, які не юрмилися в цей час перед домом Келлерґанів. Новину дізналася вранці, як і всі, й спершу перелякалася за свій обід: Нола намагалася вкоротити собі віку. Та, слава богу, самогубство було невдале, і Тамара зрозуміла, що їй пощастило двічі: по-перше, якби Нола померла, довелося б скасувати обід, адже щось святкувати за таких обставин непристойно. По-друге, сьогодні, слава богу, неділя, а не субота: адже якби Нола намагалася накласти на себе руки в суботу, довелося б шукати їй заміну в «Кларксі», а це нелегко. Ні, Нола таки добре вчинила — зробила все в неділю, та ще й невдало.
Упевнившись, що в саду все добре, Тамара пішла поглянути, що коїться в хаті. Дженні вона знайшла на своєму посту, біля входу, готову зустрічати гостей. Зате бідолаху Бобусика довелося суворо насварити: він був у сорочці та в краватці, але й досі без штанів, тому що в неділю йому дозволено було посидіти на веранді в трусах і з газетою, бо йому подобалося, коли труси провіває вітерець, прохолоджуючи його причандалля, надто ж те, що поросло волоссям, адже це так приємно.
— Чого це ти тут розсівся! — накинулася на нього дружина. — Цікаво, коли великий Гаррі Квеберт стане нашим зятем, ти так і гулятимеш у спідній білизні?
— Знаєш, — відказав Бобусик, — як на мене, він геть не такий, як ми думаємо. По суті, він простий хлопчина. Любить машини, холодненьке пиво… Гадаю, він не образиться, що в неділю я вбраний по-домашньому. Та я сам у нього запитаю…
— Нічого ти в нього не спитаєш! Спробуй тільки ляпни якусь дурню за столом! Щоб я тебе взагалі не чула! Ох, бідолашний мій Бобусику, якби могла, то зашила б тобі рота, щоб мовчав. Бо ти його як роззявляєш, то звідти сама лише хріновина вилітає. Щоб віднині у неділю ти був у штанях і сорочці. Й гаплик. Нема чого тут без штанів вештатися. Ми тепер неабиякі люди.
Виголошуючи ту промову, вона помітила, що перед чоловіком на журнальному столику лежить листівка, де вже написано кілька рядків.
— А це що таке! — вигукнула вона.
— Пусте.
— Ану покажи!
— Ні! — несподівано відрубав Бобусик, ухопивши листівку.
— Дай сюди, Бобусику!
— Це особистий лист.
— Ох,
Вона вихопила у нього з рук листівку, яку він намагався заховати під газету. На листівці був намальований цуцик. Вона насмішкувато прочитала вголос:
