Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 114

— Десять мільйонів? Не смішіть мене, Барнаскі.

— Ваша правда — п’ятнадцять мільйонів.

— Ви йолоп, Барнаскі.

— Отут ви і помиляєтеся, Ґольдмане: це ви йолоп несосвітенний! Хочете гратися в дорослі ігри, та не хочете дотримуватися правил. Хочете грати в НХЛ, та не бажаєте брати участі у матчах плей-офф, а це недобре. І знаєте що? З грошей із вашого процесу я відчикрижу чималий кусень молодому письменникові з надмірними амбіціями, щоб він усім розповів історію Маркуса Ґольдмана або про те, як один талановитий, але занадто чутливий автор занапастив собі кар’єру і майбутнє. І він прийде до вас брати інтерв’ю в убогу хатину у Флориді, де ви житимете на самоті, починаючи вже з десятої ранку заливати очі горілякою, щоб забути минуле. Бувайте, Ґольдмане. Зустрінемося на суді.

І він кинув слухавку.

Незабаром після цього повчального дзвінка я подався обідати в «Кларкс» і раптом застав там усю родину Квіннів «у виданні» 2008 року. Тамара за шинквасом картала доньку — і те в неї не так, і се не так. Роберт сидів у куточку на лавці й наминав яєшню, читаючи спортивний додаток до «Конкорд Джеральд». Я сів коло Тамари, розгорнув першу-ліпшу газету і, вдавши, ніби читаю, почав слухати, як вона пирхає і скаржиться: в кухні бруд, кельнерки мов сонні мухи, кава холодна, пляшки з кленовим сиропом липкі, цукорниці порожні, столи масні, в приміщенні душно, грінки препогані, вона й цента не заплатила б за них, два долари за каву — це грабунок, і вона ніколи не передала б їй ресторан, якби знала, що донька зробить із нього вбогий шинок, адже в неї самої були такі плани з приводу цього закладу, й, до речі, люди з усього штату з’їжджалися сюди скуштувати її гамбургерів і казали, що вони найкращі в усіх усюдах.

Помітивши, що я прислухаюся, вона зміряла мене зневажливим поглядом і грізно запитала:

— Гей, парубче! А чого це ви підслуховуєте?

Я обернувся до неї з невинним виразом на обличчі.

— Я? Я вас не слухаю, що ви.

— Як це не слухаєте, коли відповідаєте! Ви звідкіля тут узялися?

— З Нью-Йорка.

Те слово вплинуло на неї заспокійливо, й вона відразу ж пом’якшала і спитала солоденько:

— І що ж такий приємний хлопчина з Нью-Йорка робить в Аврорі?

— Пишу книжку.

Лице її спохмурніло. Вона знову розлютилася.

— Книжку? То ви письменник? Ненавиджу писак! Усі ви нероби і брехуни. На що ви живете? На допомогу? Це ресторан моєї дочки, попереджаю, вона вас у борг не годуватиме. Тож як не маєте чим заплатити, котіться відціля. Котіться, бо поліцію викличу! У мене зять — начальник поліції.

Дженні за шинквасом з досадою скривилася.