Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 112

— Я не можу тебе кохати, — сказав він з удаваною байдужістю.

З її очей покотилися сльози.

— Ви брешете! Ви негідник і брехун! Навіщо тоді був Рокленд? Навіщо тоді все?

Він змусив себе бути злим.

— То була помилка.

— Ні! Ні! Я гадала, що ви і я — це щось особливе! Це через Дженні? Ви кохаєте її, так? Що в неї таке, чого немає в мене?

Гаррі не міг і слова промовити, лише дивився, як Нола, вся в сльозах, чимдуж біжить і зникає в темряві.

*

— То була жахлива ніч, — розповідав мені Гаррі в залі для побачень. — Ми з Нолою — то було щось дуже сильне. Надзвичайно сильне, розумієте? Навіженство, та й годі! Кохання, що буває раз у житті! Я й досі бачу, як тієї ночі вона біжить берегом. І себе, який не знає, що вдіяти: бігти за нею? Залишатися вдома, але піти в підпілля? Чи набратися мужності і втекти з міста? Всі наступні дні я збував на озері в Монберрі, просто щоб не залишатися в Гусячій бухті, якби вона раптом знову прийшла до мене. А моя книжка, та, задля якої я приїхав до Аврори, заради якої пожертвував усіма заощадженнями, та книжка не рухалася. Чи просто заглохла. Я написав перші сторінки, але тепер мені знову заціпило. То була книжка про Нолу, але як писати її без Ноли? Як писати історію кохання, що заздалегідь приречене? Я годинами сидів перед своїми паперами, годинами, а писав по декілька слів, по кілька рядків. Поганих рядків, вбогих і заяложених. Жалюгідний стан, коли починаєш ненавидіти будь-які друковані тексти, бо всі вони в тисячу разів кращі, ніж можеш написати сам, і навіть ресторанне меню здається геніальним: «Т-bone steak: 8 dollars» — подумати лишень, яке мистецтво! То був чистісінький жах, Маркусе; я був нещасний, і Нола теж була нещасна, через мене. Майже тиждень я уникав її, як міг. І все-таки вона приходила кілька разів до Гусячої бухти увечері. Приносила польові квіти, які збирала для мене. Стукала в двері, благала: «Гаррі, любий Гаррі, я не можу без вас. Впустіть мене, будь ласка. Дайте мені бодай побалакати з вами». А я чаївся й не озивався жоднісіньким словом. Чув, як вона б’ється у двері, й знову стукає, і плаче. Я сидів потойбіч — і не рухався. Чекав. Часом вона була коло входу понад годину. Потім я чув, як вона кладе квіти коло дверей і йде собі. Я кидався до кухонного вікна і дивився, як вона простує доріжкою. Мені хотілося видерти собі серце, так я її кохав. Та їй було п’ятнадцять років. Тій, кого я так шалено кохав, було п’ятнадцять років! І я виходив, брав ті квіти і ставив у вазу в вітальні. Всі букети, що вона приносила. І цілими годинами дивився на ті квіти. Мені було так самотньо і так сумно. А потім, наступної неділі, 13 липня 1975 року, сталося щось страшне.

Неділя, 13 липня 1975 року

Перед будинком номер 245 на Террас-авеню зібралася чимала юрба. Новина вже облетіла місто. Джерелом її був начальник поліції Пратт чи радше його дружина Емі: чоловіка терміново викликали до Келлерґанів. Емі Пратт відразу ж сповістила про це сусідці, та зателефонувала подрузі, а подруга сестрі, а діти тієї подруги посідали на велосипеди і помчали дзвонити в двері своїм друзям: сталося щось серйозне. Біля дому Келлерґанів стояло два поліційних авто і швидка допомога; Тревіс Довн стримував роззяв на хіднику. З гаража долинала оглушлива музика.