Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 20

— Не може бути ! — промовив цей джентльмен.

— Кажу ж вам, — настоював доктор Слемер.

— Маєте зараз же скрутити йому в’язи, — поважно озвався власник похідного стільця.

— Тихо, Пейн! — сказав лейтенант. — Дозвольте спитати вас, сер, — удався він до спантеличеного непристойною сценою містера Піквіка, — чи належить ця особа до вашої компанії?

— Ні, сер, — відповів містер Піквік, — він наш гість.

— Він — член вашого клубу, як не помиляюся? — допитувався лейтенант.

— Ні, звичайно.

— І ніколи не носив гудзиків з ініціалами клубу?

— Ні, ніколи, — відказав здивований містер Піквік.

Лейтенант Теплтон повернувся до доктора Слемера і знизав плечима, ніби беручи під сумнів його пам’ять. Маленький лікар сердився і мав розгублений вигляд. А містер Пейн люто позирав на променисте лице Піквіка.

— Сер, — сказав доктор, раптом звернувшись до містера Тапмена тоном, що примусив цього джентльмена підстрибнути, немов у ногу йому увігналась голка, — сер, вчора ввечері ви були на балі!

Містер Тапмен, не спускаючи з очей обличчя містера Піквіка, ледве чутно погодився.

— І цей, — ткнув доктор пальцем на все ще нерухомого незнайомого, — був з вами.

Містер Тапмен не заперечував і цього факту.

— Тепер, сер, — доктор удався до незнайомого, — я питаю вас ще раз: дасте ви мені свою візитну картку і поводитиметесь, як личить джентльменові, чи ви хочете примусити мене покарати вас тут же?

— Стійте, сер, — втрутився містер Піквік, — я не можу дозволити цього без деяких пояснень. Розкажіть, що сталося, Тапмен.

Злегка торкнувшись історії із запозиченням фрака, так урочисто запрошений говорити містер Тапмен підкреслив, що то сталося „по обіді", невиразно перепросив за свою поведінку і дав незнайомому змогу виплутуватись самому. Той, видимо, намірився був узяти слово, коли лейтенант Теплтон, що ввесь час уважно придивлявся до нього, з презирством у голосі спитав:

— Чи не бачив я вас тут у театрі, сер?

— Так, сер, — ані трохи не зніяковівши, відповів незнайомий.

— Це — мандрівний актор, — зневажливо сказав лейтенант і, повернувшись до доктора, додав: — він бере участь у виставі, яку офіцерство 52 — го полку влаштовує в рочестерському театрі сьогодні ввечері. Вам не можна битися з ним, Слемер.

— Безперечно, — поважно ствердив Пейн.

— Шкодую, що завдав вам клопоту, сер, — сказав містерові Піквіку, лейтенант Теплтон. — Дозвольте зауважити, що найвірніший спосіб уникати таких прикрих сцен надалі — це бути вибагливішим у доборі своїх знайомих. Надобраніч, сер! — і лейтенант, уклонившись, вийшов з кімнати.

— Дозвольте й мені сказати, сер, — промовив запальний доктор Пейн, — що будь я Слемер або Теплтон — я б розквасив носа вам і всім вашим товаришам. Моє прізвище — Пейн, сер; доктор Пейн з 43-го полку. Надобраніч, сер! — І по цих словах він велично вийшов з кімнати в супроводі доктора Слемера, що не сказав нічого, але обпік усіх піквікців обуреним поглядом.

Стримуваний гнів і надзвичайне здивування розпирали Піквікові груди, мало не розриваючи його жилет. Він остовпів і майже безтямно дивився перед собою. Стук дверей привів його до пам’яті, і він кинувся вперед з люттю в погляді і з полум’ям у очах. Його рука була на дверях. Ще мить—і вона стискувала б уже горло доктора Пейна з 43-го полку, та, на щастя, містер Снодграс вхопив за фалди свого шановного лідера і потяг його назад.