Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 19

Містер Вінкл саможертовно відмовився вимагати задоволення.

— А, може, — вів далі той, що з стільцем, — його секундант вважає себе за ображеного якимнебудь моїм зауваженням в перші хвилини нашої зустрічі? Коли так, я буду щасливий дати йому задоволення зараз же.

Містер Снодграс поквапився подякувати за люб’язну пропозицію і висловив жаль, що мусить відхилити її, бо не має ніяких претензій. Секунданти забрали ящики, і всі рушили з поля куди веселіші, ніж були тоді, як ішли сюди.

— Ви довго думаєте прожити тут? — дорогою спитав доктор Слемер у містера Вінкла, з яким вони ввесь час розмовляли якнайприязніше.

— Думаю, післязавтра виїдемо.

— Був би дуже радий бачити вас і вашого друга в себе й перебути з вами приємний вечір, — сказав доктор. — Сьогодні ви вільні?

— Ми тут з приятелями, — відповів містер Вінкл, — і до того я не хотів би сьогодні виходити з дому. Може ви з вашим другом зайшли б до нас у готель „Бика“?

— З великою охотою, — згодився маленький доктор. — А не буде пізно?

— О, ні,— запротестував містер Вінкл. — Щасливий буду познайомити вас з моїми друзями — містером Піквіком і містером Тапменом.

— Певний, що знайомство з ними дасть мені велику втіху, — відповів доктор, не маючи ніякого уявлення хто такий містер Тапмен.

— Ви ж напевне прийдете? — спитав містер Снодграс.

— Безумовно.

В цей час вони вийшли на дорогу. По-приятельському попрощавшись, джентльмени розлучилися. Доктор Слемер з друзями пішли в казарми, а містер Вінк у супроводі свого друга, містера Снодграса, повернулись до готелю.

РОЗДІЛ ІІІ

Прикра зустріч.

Незвичайно довга відсутність двох його друзів починала вже непокоїти містера Піквіка, і, коли вони повернулися, він з більшою, ніж звичайно, радістю заходився вітати їх і розпитувати чого так довго їх не було. Всі вони, разом з їхнім вчорашнім визволителем у зеленому фраку, сіли до столу, і містер Снодграс хотів був подати історичний нарис щойно описаних нами подій, але саме коли він приготувався говорити, у кімнату вступив слуга й проголосив:

— Якісь джентльмени до вас, сер.

— А! — підвівся з стільця містер Вінкл, — це мої приятелі. Нехай увійдуть. Дуже симпатичні люди, — додав він по виході слуги, — офіцери 97-го полку. Я познайомився з ними не зовсім звичайним способом сьогодні ранком. Вам, напевне, вони дуже сподобаються.

Душевна рівновага містера Піквіка враз відновилася. В кімнату, у супроводі слуги, увійшли три джентльмени.

— Лейтенант Теплтон, — сказав містер Вінкл. — Лейтенант Теплтон; містер Піквік — доктор Пейн; містера Снодграса ви вже бачили; містер Тапмен — доктор Пейн; доктор Слемер — містер Піквік; містер Тапмен — доктор Слем…

Тут містер Вінкл раптом спинився, бо постаті і містера Тапмена, і доктора виявляли глибоке збудження.

— Я бачив уже цього джентльмена, — сказав з притиском доктор.

— Правда? — здивувався містер Вінкл.

— І цього теж, як не помиляюся, — додав доктор, допитливо вдивляючись у незнайомого в зеленому фраку. — Здається, я зробив цій особі одну вельми серйозну пропозицію, яку вона визнала за краще відхилити. — Кажучи це, доктор лихим оком дивився на незнайомого і шепнув щось лейтенантові Теплтону.