Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 21

Чарлз Дікенс

— Держіть! — кричав Снодграс. — Вінкл, Тапмен, держіть його. Він не повинен губити своє дорогоцінне життя за таку дурницю.

— Пустіть мене! — кричав містер Піквік

— Тримайте міцно! — галасував містер Снодграс, і спільними зусиллями всього товариства містера Піквіка пощастило впровадити в крісло.

— Дайте йому віддихатись, — сказав незнайомий, — бренді з водою… хвацький старенький… розприндився, наче індик… ковтніть цього… а… надзвичайно! — Випробувавши попереду на собі вплив мішанини, він приклав склянку до уст містера Піквіка, а решту одним духом вихилив сам.

Впала коротка мовчанка. Бренді з водою зробило своє діло. Миле обличчя містера Піквіка набрало свого звичайного виразу.

Залишки невдоволення затримувалися ще деякий час у грудях містера Вінкла, і, можливо, спричини лось до цього тимчасове позичення його фрака, хоч важко припустити, щоб така дрібниця могла збудити навіть скороминуще почуття гніву в душі піквікця. За винятком цього, добрий настрій їх усіх цілком поновився, і кінець вечора пройшов дуже весело.

РОЗДІЛ IV

Огляд війська. Нові друзі. Запрошення в гостину на село.

Наступного ранку вся людність Рочестера та околишніх міст встала ще вдосвіта і в збудженому настрої. На той день було призначено великий огляд війська. Орлине око начальника військової округи мало проінспектувати вправи півдюжини полків. Споруджена була тимчасова фортеця. Військо мало атакувати й узяти її. Передбачалось, що будуть запалювати міни.

Містер Піквік з трьома своїми компаньйонами стали в першому ряді юрби й терпляче чекали, коли почнуться маневри. Люду дедалі прибувало, і зусилля, яких вони докладали, щоб утриматись на своїх місцях, вимагали від них пильної уваги. То натовп натискував їм на спини, і містера Піквіка жбурляло уперед з пружністю й швидкістю, що зовсім не пасували до його статечного вигляду. То військо просило „посунутись назад", і приклад мушкета, нагадуючи йому про таке прохання, або падав на великий палець ноги містера Піквіка, або пхав його в груди, щоб пересвідчитись, чи просьбу ту виконано. То жартівливі джентльмени, навалившись на містера Снодграса й завдавши йому пекельних мук, питалися, куди він лізе. Містерові Вінклу, що висловив обурення з таких нахабних нападів, хтось ззаду насунув капелюх на самі очі й попросив ласкаво заховати свою голову в кишеню. Такі та й інші практичні дотепи разом із незрозумілим зникненням містера Тапмена робили їхнє становище швидше невигідним, ніж приємним.

Нарешті низький гомін багатьох голосів пройшов по юрбі, як завжди буває, коли настає те, що довго сподівалися побачити. Всі очі повернулись до брами фортеці. Ще кілька хвилин пожадливого чекання — і в повітрі весело замайоріли прапори, заблищала проти сонця зброя, і колона за колоною почали виходити на рівнину. Частини спинялись і строїлися. По рядах перебігли слова команди; віддаючи честь, брязнули рушниці — і перед фронт, у супроводі полковника Балдера й численного офіцерства, прискакав начальник військової округи. Враз ударили всі оркестри; всі коні стали диба, посунулись назад і замахали хвостами. Собаки гавкали, юрба верещала з захоплення, військо стояло струнко, і, скільки кинути оком, видно було тільки довгу алею червоних мундирів та білих штанів.