Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 18

— Що це таке? — промовив він, коли до нього підбігли його секунданти та містер Снодграс. — Це ж зовсім не та людина!

— Не та людина? — повторив його секундант.

— Не та людина! — скрикнув містер Снодграс.

— Не та людина? — сказав джентльмен з похідним стільцем у руці.

— Авжеж, що ні,— відповів доктор. — Це зовсім не та особа, що образила мене вчорашньої ночі.

— Щось абсолютно незвичайне! — скрикнув офіцер.

— Абсолютно, — згодився джентльмен з похідним стільцем. — Але формально, якщо джентльмен стоїть уже тут, то це маловажно, він чи не він образив нашого друга містера Слемера. — І, висловивши з дуже мудрим і таємничим виглядом таку сентенцію, чоловік на похідному стільці взяв здоровий понюх тютюну і переможно озирнувся, як фахівець у цих справах.

Почувши, що противник пропонує припинити ворожі дії, містер Вінкл розплющив не тільки очі, а й вуха. Але, зрозумівши з дальших слів доктора, що тут трапилось якесь непорозуміння, Вінкл одразу збагнув, як багато виграє його репутація, коли він приховає справжні мотиви свого геройства, І, сміливо ступивши наперед, промовив:

— Я і дійсно не та особа і знаю це.

— Тоді, значить, ви образили доктора Слемера, — сказав чоловік із похідним стільцем, — і цього досить, щоб продовжувати вашу справу зараз же.

— Тихо, будь ласка, Пейні—втрутився докторів секундант. — Чому ви не повідомили мене про це сьогодні ранком, сер?

— А й то правда: чому ви нічого не сказали? — обурився чоловік із стільцем.

— Ще раз прошу вас: тихо, Пейн! Дозвольте мені повторити своє запитання, сер.

— Тому, сер, — сказав Вінкл, мавши час обміркувати свою відповідь, — тому, сер, що ви назвали п’яним і нешляхетним чоловіка в убранні, яке я мав честь не лише носити, а навіть витворити — у формі, сер, Піквікського Клубу в Лондоні. Честь цієї форми я вважаю за свій обов’язок підтримувати, і тому, не вагаючись, прийняв ваш виклик.

— Ваш рицарський вчинок робить вам честь, дорогий мій сер, — промовив маленький добродушний доктор, простягаючи руку Вінклеві.— Дозвольте запевнити вас, сер, що ваша поведінка захоплює мене, і я дуже шкодую, що безпідставно турбував вас цією дуеллю.

— Я думаю, ви зробили це без лихого наміру, сер, — перебив містер Вінкл.

— І пишаюся тим, що познайомився з вами, сер, — докінчив маленький доктор.

— Знайомство з вами — величезна приємність для мене, сер, — сказав містер Вінкл.

Тут стиснули один одному руки доктор і містер Вінкл, потім містер Вінкл і лейтенант Теплтон (секундант доктора), далі це зробили містер Вінкл і чоловік з похідним стільцем і, нарешті, містер Вінкл і Снодграс, що умлівав перед благородною поведінкою свого героїчного друга.

— Тепер, я думаю, можна й додому, — сказав лейтенант Теплтон.

— Звичайно, — погодився доктор.

— Якщо містер Вінкл почуває себе ображеним викликом, — не вгамовувався чоловік із стільцем, — він, я гадаю, має право вимагати задоволення.