Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 73

— Насип, будь ласка, на корж каші.

Кухар, не розгинаючись, мовчки виконав просьбу.

У колишньому перському таборі все рухалось і гвалтувало. Кожен скіф поспішав задовольнити свої бажання, тобто нахапати якомога більше добра, залишеного персами.

Мишко присів біля гурту вояків, що їли.

Скіфи старанно розжовували м’ясо. Час від часу прикладалися до турсуків, що лежали у траві, як поросята. Перекидалися короткими фразами.

— Затягується нарада.

— Затягується.

– І чого, скажіть, довго радитися?

— Дійсно, чого радитися?

— Та сідаймо на коней, доганяймо Перса, поки далеко не зайшов.

Останній цвіркнув убік крізь зуби, як красномовне підтвердження почуттів, що його розпирали.

— Ми не повинні випустити Перса зі Степу.

— Не повинні.

— Дуже гарні в нього коні.

— Колісниці теж гарні. Міцні й швидкохідні.

— Заберемо коней, заберемо колісниці.

— Не підпустимо Перса до мосту. Хай чалапає до Залізних Воріт.

— Ой, добряче провчимо Перса.

— Добряче.

— Хай ніхто не зазіхає на наш Степ.

— А то радяться…

Мишко наминав свою пайку і уважно слухав балачки кочівників. Він замало не вдавився коржем, коли на стежці, якою пішов Скіл, побачив тата. Вистрибом помчав батькові назустріч.

Цього разу Євстахій не був налаштований сюсюкатися з сином. Рішуче сказав:

— Слухай мене уважно.

— Я — суцільна слухавка.

Михайлик награно підставив від природи відстовбурчене вухо.

— Будь серйозним, — присадив князь сина. — Настають дуже гарячі дні. Іданфірс розпорядився, щоб негайно доганяли Дарія. Дітям у свиті царя не місце. Відправити тебе до матері теж неможливо: ніхто в ті краї не їде. Синку, доведеться тобі самому давати собі раду. Постарайся пристати до когось із кухарів. На війні коло казана найбезпечніше.

Жвава Мишкова уява відразу же намалювала замурзаного підлітка, що повзав на колінах, підпихаючи під казани коров’ячі кругляки. Мишко подумки (щоб не псувати предкові настрій) дав собі слово: ніколи-ніколи не служитиме кухарю, під час війни не сидітиме за казаном.

Розвернувши сина лицем до себе, Євстахій рвучко його обійняв. Слова князя звучали проникливо, схвильовано:

— Прошу, дбай про свою безпеку. І завжди пам’ятай: якщо з тобою трапиться біда, то нас, твоїх батьків, вона тяжко ранить. У мами слабке серце, вона не витримає… Ніколи не забувай про це.

— Татку, я подбаю про себе, не хвилюйся, — гаряче запевняв хлопчик тата.

Біля них зупинився молодий скіф, котрий тримав за повід коня.

Євстахій легко переніс своє тіло на низькорослу тварину.

— Прошу, будь обережний, — не переставав наставляти.

Сурмили на всі боки, сповіщаючи про похід на Перса. Окличники і ватажки загонів вигукували бойові гасла. Навколо них гуртувалися поплічники. Найголосніше дзвенів командирський голос Скіла. Гуками ватажку допомагали помічники. Мишко завважив: загін молодих вовків сильно розрісся. У нього входило не менше тисячі молодих відчайдух. Хлопчик зітхнув і засумував. Та через пару хвилин подумки заспокоїв себе: «За літо я витягнуся, подорослішаю. Тоді Скіл сам запропонує мені влитися в його загін». На цьому місці його роздуми обірвалися — хтось гупнув його кулаком у спину. Старечий голос проскрипів: