Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 75

На одному з возів підскакує на вибоїнах і горбках наш герой. Попервах він сподівався розговорити їздового. Але той вперто вдавав глухого. Звівшись на ноги, періщив коней і валував: «Ліниві, старі шкапи. Пора з вас здерти шкуру». Михайлик розшолопав: старий мріяв побільше урвати від персів «дарунків неба» і через це втратив смак до спілкування.

На зупинках їздовий не спускав на землю казана, не куховарив. Сам харчувався чим-небудь, а малолітній пасажир перебивався водою і сухими коржами. Та хлопчик від того не страждав. Навпаки, потерпав, щоб не довелося бруднити рук кізяками.

Другого дня їхній віз, підскакуючи над землею як циганська хура, вирвався наперед. Тепер він тарахкотів колесами нарівні з швидкохідними колісницями. Мишко з надією вдивлявся в горизонт. Він тішив себе думкою: «Я стану свідком грандіозного побоїща. Ось повернуся на батьківщину і розповідатиму друзям про побачене. Ох і заздритимуть же мені хлопці».

Обабіч дороги мигкотіли стовпи зі слідами глибоких зарубок. Скіфи ковзали по них зором. Мишко здогадувався, що то дорожні знаки, встановлені, можливо, ще кіммерійцями.

Якось Мишко куняв, вколисаний рівномірним похитуванням скрипучого воза. Раптом хтось голосно назвав його ім’я. Хлопчик широко розплющив очі. Переповнений радісним сподіванням, рибкою скинувся.

— Фанагоре!

Батьків побратим смикав на себе повід, осаджуючи гарячого коня.

— Привіт, Михайле, сине мого побратима! Чому на возі, чому не на коні?

— Це тимчасово, — запевнив Мишко співрозмовника. — Узагалі-то я числюсь у загоні Скіла, серед вовків.

— То чому ж не серед вовків? — награно серйозно уточнив Фанагор.

— Скіл не пробачив мені того, що я був у полоні. Вважає мене перським шпигуном, — збрехав Мишко.

(Він хотів, щоб у Фанагора склалася гарна думка про нього.)

— Однак Іданфірс задоволений Скілом. На останніх зборах старших вкотре його виділив, — сказав Фанагор.

— Виділив? Як?

— Похвалив привселюдно. Надав більше прав. Отак розпорядився: «Хай Скіл зі своїми вовками веде перед. Скіл уже нам довів, що мислить стратегічно. Він хоч і наймолодший серед ватажків загонів, але перший зрозумів, що Перса треба завести в безводну місцину».

У Мишка чомусь засмикалося плече. Про себе він думав: «Відтепер Скіл зазнається ще більше. Може так статися, що і через три місяці мене до себе не візьме. Скаже: рости, малий. І мені доведеться ще довго підскакувати на трясучому возі». Він мимохіть зітхнув. Фанагор глянув уважно на хлопчика, що сидів у задку воза з опущеною головою.

— Чому тяжко зітхаєш, друже Михайле?

— Мені сумно, — зізнався хлопчик. — Їздовий удає з себе глухого. Не хоче зі мною балакати. Фанагоре, візьми мене до себе. Я згоден бути джурою.

– І що ти вмієш робити, сину мого побратима?