Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 74

— Підсоби дарунок неба.

Треба сказати, що грубість стародавніх людей не ображала Мишка. Він розумів: такими їх виховали умови життя. Ні прості скіфи, ні перси ніколи не дякували один одному за допомогу, не просили пробачення, не вживали чемних слів, на кшталт «прошу», «будь ласка». Грубість у ті часи вважалася ознакою сили. Сильному слабший прощав зневагу до своєї персони, образу і навіть побої. Тільки сильних і старших шанували. А з рівнею собі, з дітьми як скіфи, так і перси поводилися грубо.

Ось чому Мишко до дідугана не огризнувся. Навпаки, проворно до нього повернувся обличчям, готовий допомогти. Що за мана! Здивований хлопчик дивився на обкурений казан (дарунок неба!), до верхнього краю якого кріпилося кілька ручок, схожих на петлі. Мишко перевів очі на старого в замусоленому халаті. Сива кіска, туго заплетена на тімені, спадала на зморшкувате обличчя. Старий лаявся і смикав за ручку казана.

— Чого вилупився? Берися! — визвірився на Мишка.

Казан був важенний. Хлопчик з усіх сил упирався ногами, щоб відірвати його від землі. Старий скомандував:

— Узяли! І — раз!

Чарівні слова подіяли. Казан зметнувся вгору — і опустився у віз. На помічника старий навіть не глянув. Він любовно порядкував біля бронзового велетня. Підпихав жмутки сіна під його чорні боки. Беззубий рот рухався, творячи ніжне сюсюкання, немов до дитини. Мишко стовбичив поряд. Проте старий нехтував його увагою, удавав, що не помічає.

Тим часом у таборі зчинилося справжнє стовпотворіння. Із гучними гаслами вершники помчали у відкритий Степ. За ними з піснями посунула босонога голота. Зі страхітливим скрипом зрушували з місця застояні дерев’яні колеса гарб і возів.

Старий усівся на передок. Розбирав віжки, що переплуталися, і негарними словами лаявся, згадуючи персів.

— Діду, візьми мене з собою, — пискнув Михайлик.

Старий навіть вухом не повів. Тримав у одній руці віжки, а другою високо заніс вузлуватий батіг — уперіщив коней.

Дерев’яні колеса закрутилися. Сива кіска зметнулася вгору.

— Чого гав ловиш! Стрибай! — сердито кричав старий, не повертаючи голови.

Глава друга

Дорогою до Істра. Фанагор

У Степу носився запах великої поживи, і кочівники від того шаленіли. Три скіфські царства, що зійшлися для великої сутички з персами, у подальшому не розходилися. Царі домовилися діяти разом і узгоджено. Савромати, будини і гелони, для яких щасливо минула загроза перської навали, не спішили вийти з гурту. Трималися вони скіфів чіпко. Ще б пак! Переслідували мету зірвати великий куш.

Увесь цей галасливий натовп кинувся наздоганяти Дарія. За кінними поспішали піші. Гримкотіли й підскакували на бездоріжжі фури, підводи, мажі, гарби, балагули, перські тачанки та колісниці. Перегукувалися між собою візники і пастухи, що гнали череди. Валували собаки.

Та чомусь, як шпарко не мчали верхівці, а наздогнати персів не змогли. Не перевтілилися же вони у вовків, що зирять із яруг, чи степових орлів, що невідступні у небі.

На коротких зупинках скіфи вивчали відбитки, залишені ступнями людських ніг, копитами та колесами. Ті відбитки чіткі, не вирівняні потоками і вітрами. Старші молодших переконували: сліди давні, бо дощів давно не було. Молодші зі старшими не погоджувалися. Заперечували: сліди таки вчорашні. І старші, бувалі вояки, чомусь вірили молодшим.