Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 72

— Привіт, Скіле! — радо обізвався Мишко. — Знаєш, а мене перси взяли у полон.

— Знаю, — байдуже кинув Скіл.

— Від кого?

— Не від кого? Вбрання, що на тобі, сказало.

На засмаглих Мишкових щоках виступили рум’янці.

— У полон не хитро попасти. Головне, що руки, ноги і зуби цілі, — заспокоював молодшого товариша Скіл.

Хлопчик обкрутився, демонструючи Скілові не тільки здорові члени, а й зуби.

— Так, все ціле, — підтвердив Мишко.

Довірливим тоном почав розповідати:

— Але спочатку перси наді мною знущалися. Навіть скупали у коров’ячій сечі. Слухай.

– Іншим разом, малий, розкажеш, — обірвав розповідь Скіл.

Розвернувся і через плече кинув:

— Кликали мене до Іданфірса. Цар збирає старших.

І пішов розмашистою ходою. Навіть жодного разу не озирнувся.

Мишко довго дивився на осяяну червоними кучерями голову товариша. А коли вона зникла в метушливому натовпі, то зітхнув і засумував.

Скіфи господарюють у перському таборі

Він знову сам-один. У нього знову немає товариша. Скіл назвав його образливим словом «малий». Дав зрозуміти, що він, Мишко, для нього як менший брат. А братика люблять, жаліють, слідкують за ним, щоб не ускочив у шкоду. Але з меншим не товаришують, не діляться таємницями, не проводять разом день, від ранку до вечора. Ксеркс не такий. Спочатку царевич вів себе зарозуміло. Але потім вони потоваришували. Та ще й як! Мандрували разом, шукали пригод… Цікаво, чи сумує за ним Ксеркс? Ось до кого він, невидимий, відправиться. Ох, і здивується Ксеркс, коли він, Мишко, несподівано виросте перед ним.

Куріли багаття, розведені скіфами, і поширювали смачні запахи смаженини. У Мишка покотилася слинка. Підстрибуючи, він подався до найближчого гурту.

Коло трьох казанів чаклував зігнутий кухар. Замурзаний підліток повзав на колінах перед вогнем, розкладеним у ямці. Вкладав у ямку сухі коров’ячі кізяки і дмухав на них, щоб добре горіло. Помаранчеві язики тяглися канавкою й лизали усі казани. Трохи збоку на витолоченій траві кружкома сиділи кучматі чоловіки і жваво розмовляли. Кухар розігнувся і гукнув до них. Підбігли молодші. Шпарко підхопили казан і понесли до свого гурту. Обережно вивалили вміст казана на комишеву циновку, розстелену на траві. Пустий казан молодші проворно віднесли до кухаря.

Чоловіки глибоко втягували пару, що кучерявилася над золотистою пшоняною кашею. Брали її не виделками, не ложками, а пальцями. Старший у колі покраяв м’ясо. Він брав шматочки трьома пальцями і клав своїм товаришам у рот.

— Чого гав ловиш? — прикрикнув на Мишка кухар, зігнутий над казаном. — Допоможи казан перекласти.

Щоб не обпектися, Мишко обгорнув руки засмальцьованими ганчірками. За командою кухаря переклали крайній казан на звільнене місце. Там язики вогню були не червоними, а синіми.

— Ходи-но їсти! — гарикнув кухар на Мишка і відразу закашлявся — дим війнув у його бік.

На сплетеній із личаних стрічок підстилці лежала гора коржів. Мишко вибрав найбільший. Чемно попросив: