Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 65

Натовп зойкнув: на майданчик, де камлав шаман, забіг молодий заєць.

Тварина, що присіла, витріщала оченята на оторопілих бороданів.

— Арес почув сколотів! Арес подав сколотам знак! — вигукували вояки.

Ті вигуки котилися хвилями й добігли до найвіддаленіших рубежів поля, зайнятих скіфськими царствами.

— Безстрашні воїни! Слухайте мій наказ, — обізвався Іданфірс.

Скіфи стихли, стримуючи коней, щоб не хропли.

— У зайця гострим не влучати. Не ранити його і не вбивати. Руками, голими руками його ловіть. Тварина для жертви богу повинна бути цілою і неушкодженою. Я сам зайця підкину. Еніалій, захисник і покровитель сколотів, жадає прийняти красиво першу жертву.

Хтось свиснув — лови почалися. Заєць кружляв на місці, плигаючи то в один, то в інший бік. Вояки, перегнуті в стані, з широко розкинутими руками, переслідували його. Чоловіки штовхали один одного, стукались лобами, свистіли, улюлюкали. Дивина — тваринка вислизала з-під сотні ніг, взутих у м’які без підборів шкіряні черевики. Тоді вже в іншому місці зчинявся шум. Натовп гвалтував, улюлюкав.

Погоня розігріла мисливський азарт вояків такою мірою, що вони на часину забули, куди прибули і задля чого. Донедавна похмурі й зосереджені, зараз щиросердо реготали. Жартували, тішились. Так радіє дитина несподіваній іграшці. Як же він вправно проскакував між їхніми ногами! Як вправно лавірував поміж усіма! А ще кусав, коли смикали його за вуха. Дряпав, коли хапали за лапи. Гуртом підхвалювали рудого: «Ай же мастак! Справжній посланець неба».

Скіфи полюбили зайця, тому не поспішали обірвати йому життя. Однаково не уникне розправи. Ще б пак! Ловити небесного посланця їм випало вперше.

…Початок бою затягувався. Дарій звів до неба очі. Опустив долі й знову звів. Йому здалося, що божественне око регоче у блаватних хвилях. Дарій озирався, прислухався… Щебетали жайворонки, співали цвіркуни, виблискувала коштовностями роса на траві й смарагдових деревцях полину. А так не повинно бути. У день вирішальної битви природа повинна завмерти, мовбито сумувати перед неминучими людськими втратами. У каламутному небі має кружляти вороння і тривожно каркати. Невже боги на боці проклятого Скіфа? Чого він шумить, гвалтує? Здаля видно: верхівці кружляють, піші бігають поміж кінними, ніби грають у квача… І уся ватага шалено галасує.

— Чому шумить, гвалтує противник?

Питання Дарія передавалося від вуха до вуха. Через хвилину проводир військ доповідав головнокомандуючому:

— Противник ловить зайця, святий повелителю.

— Що? Що? Що? Що?

Дарій щокав, як заведений механізм, і не міг зупинитися.

— Присягаюся своїм мечем і знаменами нашого війська, повелителю. І не так ловить, як переслідує тварину. Зловить — і відпустить. І знову ганяється за ним, — ніби виправдовувався проводир.

Темні, мигдалевидні очі царя царів зупинилися. Про себе Псталпс відмітив, що вони біліють, наливаються оловом. Дарій тихо, але з притиском наказав:

— Завертайте війська. Відходимо.

— Звідки сонце зійшло? — мимоволі скрикнув Псталпс.