Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 60

З інвентарем, звичайно, робота закипіла. Враз вирили глибоку яму. А звідти торбами і мішками подавали нариту землю. Землекопи не знали перепочинку. Аякже. Ось-ось доберуться до заповідних камер, де коштовна зброя, посуд, сундуки зі золотими пластинками. О, на їхні руки таки ляже нагорода. Нагорода за митарства і страждання, що перенесли в негостинному Степу. Проте не лягла…

Невідь звідки примчали на конях скіфи. Розмахували дзвінкими мечами і гвалтували:

— Дорогу гінцям від царя Іданфірса! Дорогу!

Перси гінців не зупиняли. Тільки й того, що наказали злізти з коней і скласти на землю зброю. Підпустили і до розритої могили.

Прибулі хапали обіруч голови. Зображуючи невимовне горе, мовчки розхитувалися.

Тим часом перси прискіпливо вивчали гінців. На їхніх шиях золоті обручі. Знак того, що прибули вершки. Це тобі не гаркавий блазень, матері його в печінку сто болячок. Знай наших! Гінці наполохані. Лише один серед них веде себе гідно. На вигляд не показний, але обруч у нього найгрубіший. Безперечно, серед оцих за старшого. Дехто із персів завважив, що старший придивлявся до них. Неначе шукав свояка.

— У ноги сонцесяйному царю Дарію! — ревнув воїн, що стояв за владикою.

Хитнулося повітря, але не гінці.

Не кинулися вони в ноги Дарію, не цілували запилених ботфортів владики. Навпаки, отямилися. Низькі, кривоногі, кучматі, вони бігма бігали навколо могили і слізно просили:

— Молимо вас, припиніть копати! Перестаньте! Ми заплатимо вам золотом. Дамо багато золота. Тільки не паскудьте наших могил. Не тривожте дорогих останків.

Копачі відмовчувалися. Хоча сильніше швиргали камінням і грудками — і влучали у ворога. Скіфи на те не зважали. Вони впали біля самого краю ями. Сльози лилися з їхніх почервонілих очей, а жести й міміка видавали глибоке страждання.

Дарію набридло спостерігати, на його погляд, комедію. Задиристо попередив гінців:

— Майте на увазі, винесемо з могил золото, а кістки викинемо наверх. Справлятимемо на них нужду. Велику і малу.

— О, Папаю, відведи від такого, — заламували руки прибулі.

До могили підбігли хлопчики. Той, що в халаті й тюрбані, низько вклонився Дарію. Інші, у однакових дорожніх костюмах, синхронно повторили рухи першого.

Урочисту мить несподівано порушив відчайдушний крик:

— Мишо!

Старший посол метнувся до хлопчика. Обхопив його руками, пригортав до грудей, цілував. Примовляв із сильним почуттям:

— О, синку, ми знову разом. Досить з нас бід. Вертаймося додому. Синку, ми знову разом.

— Відійди, сину Єхидни! Не торкайся мого охоронця! — підскочив до старшого посла хлопчик у тюрбані.

На губах царевича пінилася слина.

Мишко зіщулився: Ксеркс, охоплений гнівом, здатний накоїти до біса лиха.

— Ах ти, перське щеня! — втратив рівновагу Євстахій.

Князь вихопив із-за двобортної куртки приховану нагайку. Спочатку хльоснув нею по своїх черевиках, а потім високо замірився. Більше Євстахій не хльоскав і не замірявся — з двох боків його підперли сердиті вояки. Мить — відібрали нагайку, а сміливця, що наважився її підняти на царевича, повалили на землю і натовкли йому боки.