Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 52

Раптом Мишко побачив веселку. Чітку й яскраву. Одним кінцем веселка торкалася поля, що віднедавна стало цвинтарем. Другого кінця він не бачив, бо той губився у осяйній далечині. Хлопчик озирнувся. Іскристими очима шукав товаришів. Чи милуються вони небесним дивом? І несподівано побачив Даниїла. Спираючись на ціпок, старець кудись поспішав. Густі вії малого затремтіли. Куди Даниїл почовгав? Чому візок покинув?

Хлопчик щодуху гукнув:

— Дідууусюю!

— Цить, — обірвав його сердитий окрик.

Мишко розгублено озирався. Хто пояснить йому: що відбувається? Куди чимчикує Даниїл? Він старенький. Ноги у нього кволі, як у дитини. Може зашпортнутися. Впаде, пораниться…

І тут хлопчик закляк. Від здивування перестали тремтіти вії.

Даниїл підійшов до веселки, обабіч якої сиділи, як охоронці, два пси. Білі, жовтовухі, з чотирма очима. Даниїл відкинув ціпок і випростав зігнуту спину. Відразу зробився високим, показним. Мишко здригнувся. Йому здалося, що дідусь дивиться прямо на нього. «Пам’ятай, Михайлику, мій урок. Будь розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим», — немовбито наказував з відстані. «Дідусю, я буду таким», — гаряче шепотів хлопчик, нібито давав клятву. Старець кивнув головою. Невже з відстані почув ствердні слова? Ось старець заніс на веселку праву ногу, заніс ліву — і пішов. Пішов веселковим мостом, його широкими променями.

А потім сталося неймовірне. Мовби за наказом нечутного для людей голосу зарухалися тіні. Прибравши обрисів людських фігур, тіні вишикувалися вервечкою. Плавно хитаючись, прямували до повітряного мосту.

Хлопчик не йняв віри своїм очам. У тінистих фігурах він узнавав полеглих персів. Упізнав Гада і Подзьобаного, яким дав неприємні для слуху імена. Тримаючись за руки, ці двоє вибиралися на веселковий міст. Ковзали його променями, поспішали за Даниїлом.

Фантастична процесія невпинно піднімалася вигнутим, як спинка гігантського лука, мостом. Мишко згадав розповіді Даниїла про міст Чінват. Про те, що для праведників промені будуть широкі, а для грішників — тонкі й гострі, мов лезо. Згадав і завмер у тривожному дожиданні. Невже якась тінь не втримається, зірветься з веселкового мосту? Ніби на підтвердження дідусевих слів, одна тінь оступилася. За нею ще одна. Вони кумедно хиталися на тонких променях, як повітряні акробати на шворках. Але не втрималися — відійшли від променів і зникли. Розчинилися в сліпучому світлі Гойтасира.

Дивну процесію вів за собою Даниїл. І чим дальше старець простував, тим більший смуток огортав Мишка. Сльози заволокли йому зір, а серце стиснулося. Хлопчик затулив обличчя руками і заплакав: «Даниїл пішов. Залишив мене серед чужих. Що мене чекає у ворожому таборі?» Але стих, коли почув голос царевича.

— Не плач, брате, — заспокоював Ксеркс. — Я знав авву змалку і однаково не плачу. Чоловік — воїн. Чоловік повинен виховати в собі сильну волю. Так учив мене Даниїл.

— Ми брати? — уточнив про всяк випадок Мишко (він запитально дивився на Ксеркса крізь пальці).