Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 51

Онімілі від жаху, воїни дивилися на земляну чашу, вщент наповнену частинами людського тіла; политу кров’ю і скроплену живим мозком. Навіть бувалих у боях вояків уразила подібна жорстокість.

О, підступний ворог заманив у пастку їхніх товаришів, де влаштував справжню бійню. Знімав одяг з ранених і убитих. Знущався над ними. Молотами трощив черепи. Списами колов і штрикав. Мечами різав. Сокирами рубав. Шматував людей, як туші баранів. Боже праведний, які жорстокості таїть цей несходимий Степ? Де кінець йому?

Від того дня, як копито коня Дарія ступило на землю Скіфії, вперше його армія зазнала відчутних втрат.

Зате скіфів розправа над ворогом окрилила. На ділі вони переконалися в дієвості заповіту «доблесного і мудрого Бати». Відтепер за розпорядженням Іданфірса всі царства і союзники скіфів переміщалися в Гетську пустиню. Вони йшли за Персом назирці, крадькома. Мовби зграя голодних вовків за отарою. Час від часу нападали на крайні обози й грабували їх. Особливо докучали персам нічними розбоями.

Кочівники уже не сприймали Перса як лютого ворога. Навпаки. До величезного війська, що загубилося у несходимому Степу, вони ставилися на кшталт жирного пирога, дарунка верховних богів — Папая і Гестії. Для того, щоб ласувати пирогом якомога довше, Іданфірс наказав залишати невеликі череди і не псувати водоймищ.

Поле печалі

Над полем кружляли птахи і нетерпляче клацали дзьобами. Для людського вуха це клацання звучало зловісно.

Жрець з оголеним торсом і непокритою головою читав молитву. Стояв він обличчям до сонця, що заходило. Біля полеглих невтомно порядкували насукаші, раби, оголені й мовчазні. Насукаші зносили трупи марами і клали їх головами на схід. При цьому слідкували, щоб до кожного спочилого був вільний підхід.

Монотонний голос жерця потонув у заливистому гавканні. Це примчала орда голодних жовтовухих псів. Орда з радісним вискотінням носилася поміж спотворених холодних тіл. Пси забиралися на трупи, розривали їх іклами і блискавично поїдали.

Зажурені перси верталися в наметове містечко. Насукаші теж пішли. На стоянці, що тулилася на узбіччі табору, вони старанно обливали один одного коров’ячою сечею. Потім довго молилися, сподіваючись добросовісною працею заслужити чарівний куточок у царстві Аїда.

Уранці, поки собаки з роздутими животами дрімали, насукаші зносили на купи залишки трупів. Готовили полеглих до відходу в інші, кращі світи.

Опівдні невідь звідки з’явилася хмара і зависла над полем печалі. З її жовтого черева на висхлу землю закрапав дощ. Підупалі духом, перси оживилися. Підставляли брудні, забиті пилом обличчя під теплі краплі, насолоджувалися благодатною вологою. Полегшавши, хмара вітрильником поплила небесним океаном. Їй услід тоскно дивилися розчаровані люди.

Утрамбована копитами, колесами і людськими ногами земля не прийняла воду. Порохнява збилася в мілкі зерна. Волога з них швидко випаровувалася. Зерна розсипалися знову на порох. Білі коси пари тяглися догори, навздогін небесному вітрильникові.